РОЗДІЛ 18. Темні води

Роставиця виявилася глибоководною річкою з бистрінню та піщаним дном.

Сонячні відблиски грайливо підморгували на поверхні, створюючи відчуття магії. Але варто було сонцю сховатися за хмари, і вода миттєво ставала чорна, як ебоніт, — тиха, тривожна, з натяком на щось потойбічне.

Я аж пересмикнулася від такої різкої зміни, і тут же почула від Громченка:

— Тільки не кажи, що купилася на казочки про закохану дівчину та її невпокійний дух, — хмикнув він мені на вухо.

Ось уже пів години ми чалапали берегом, вдаючи, що «уважно оглядаємо околиці».

— Не скажу, — знизала плечима я.

— Доросла дівчинка, а така наївна, — пирхнув цей досвідчений життям «дядечко».

Подумаєш! Може, я й наївна, але дівчину було шкода до сліз. Схоже, така вже жіноча карма — вибирати найневдаліших чоловіків. З молоком матері ми, чи що, вбираємо цю фатальну здатність?

— Моя наївність не виключає можливості існування прокляття над річкою, — підібгала губи я.

— Якби тут було прокляття потопельниці, то від Зозулинців за стільки років не залишилося б і півтори каліки, — резонно зауважив Громченко. — Чи думаєш, воно спало-спало, а тепер прокинулося й раптом активізувалося в останні місяці?

Та-а… Нестиковочка виходить.

— А ти як вважаєш? — спробувала відповісти питанням на питання, аби не виглядати зовсім дурною. І як я взагалі збиралася розслідувати це самостійно? — Така картина схожа на когось із істот? Хто так убиває?

— Та хто завгодно! — хмикнув він. — Особливо якщо дах помахав ручкою.

— Великий вибір завдання не спрощує, — похитала головою я. Думала, що все буде простіше, а тут, крім трупів, жодної зачіпки. — Русалки?

— Смієшся? — вигнув брову Громченко. — Думаєш, вони проміняють мільярдерів із віллами на березі океану на цю калюжу і сумнівне задоволення топити людей?

Я скисла.

— Кикимори?

Перевертень закотив очі так виразно, що я відразу відмахнулася від цієї версії й запропонувала наступну:

— Мавки?

— Ні, — зітхнув він. — Тут щось інше. До того ж знак помсти на тілах не вписується в цю картину.

Громченко втягнув повітря носом, ніби сподівався визначити вбивцю по запаху. Я затамувала подих: вийде? Але, судячи з його невдоволеної міни, нічого він не винюхав.

Біля річки гуляв вітер, і я весь час щулилася. Холод тут був ні до чого, просто моторошно — мороз по шкірі, наче за мною стежать. Все кортіло озирнутися, перевірити, чи не крадеться хтось слідом.

Та навколо, крім природи, ні душі. Ні гуляк, ні купальників, ні рибалок. Микитівна не збрехала: зозулинці справді обходили річку десятою дорогою. Але тоді як з’являлися нові жертви?

— І що робити будемо? — питання не надто розумне, зате нагальне.

Я гадки не мала, як вистежувати невідому тварюку, яка топила людей, а ось у Громченка, я була впевнена, був якийсь план.

— Чекати, — сухо відрізав він.

М-так. І це весь план? Не густо.

— Нових жертв? — я аж підскочила від такого «геніального» задуму.

Громченко тільки знизав плечима.

— Або чекаємо, або діємо на випередження, якщо знайдемо бодай якийсь слід. Але найнадійніше — на живця.

Ну звісно. Тварюка вже розпестилася, нову жертву не пропустить. Ризикувати людським життям не хотілося, але, схоже, іншого виходу немає.

— Викликатимемо підкріплення?

Він кілька секунд міркував, а тоді похитав головою:

— Спершу треба розібратися, з чим маємо справу. Пройдемося ще раз.

— Та ми вже разів десять ходили! — обурилася я. — Там нічого немає! Берег, ліс і все!

— Може, щось прогавили, — уперто стояв на своєму він.

Я вже змирилася, що знову тягтимемося берегом без жодного сенсу, коли завібрував мій телефон.

— Нікуди не лізь! — суворо наказав Громченко, побачивши мій щасливий вираз. — Я сам обійду, а ти поговориш.

І рушив далі вздовж води, принюхуючись і придивляючись.

Я ж піднесла трубку до вуха й мало не заверещала:

— Віро! — так заголосила, що з яблуні поруч сполохалася ціла зграйка горобців. Громченко обернувся, і я навіть присіла від його грізного погляду.

— Чому не відповідала? Що за хованки? — Вже набагато тихіше, але не менш сердито я почала допікати подругу.

— Вибач, поставила на беззвучний, поки була в дорозі, — відказала вона. — Як тільки дісталася й розташувалася, відразу вирішила передзвонити.

— Куди дісталася? — обережно уточнила я, намагаючись передбачити, яку нову витівку вигадає цього разу.

— Та в санаторій поїхала. Відпустки давно не було, — з удаваною легкістю відповіла Віра, приховуючи банальну втечу.

Я тільки хмикнула. Після її вимушеної «відпустки» в лікарні — звучало як жарт.