РОЗДІЛ 17. Тиха вода греблю рве

Всю ніч по підвіконню барабанив дощ. Його гіпнотичний ритм зазвичай діяв на мене, мов колискова, але не цього разу. Я крутилася в ліжку, не знаходячи собі місця, бо голова була повна думок.

Віра, Чиж, Вадим, Ліна… Де у цьому складному рівнянні ставити потрібні знаки?

Віра плюс Чиж? Чиж плюс Ліна? Вадим плюс Віра?

Яка комбінація правильна? А головне — чи існує вона взагалі?

Картина вчорашнього вечора все ще стояла перед очима. Потворна сцена у моєму коридорі відтворювалася знову і знову, наче заїжджена плівка. Який бік я тоді зайняла?

Жоден. Лишилася на своєму, нейтральному. Бо як тільки я віддам перевагу комусь одному, розірвуся навпіл.

Чи міг Чиж колись зізнатися Вірі в існуванні світу істот і лишитися живим? Однозначно ні. Я й сама добре знаю, як діє рада істот. Кохання, не кохання — їм байдуже. Вони різали під корінь, не розбираючись у почуттях.

А стосунки, побудовані на брехні? Це ж не стосунки, а бомба сповільненої дії. Як би Мишко пояснював Вірі свої звірині звички, раптові зникнення чи моменти, коли просто необхідно випустити тигра назовні? Це ж неможливо приховати.

То чи був у цих двох хоч якийсь вихід?

Я не знала. І навіть не шукала відповіді — вона б лише сильніше поранила.

Отак і промаялася всю ніч. А вранці вперше за довгий час мене не чекав смачний сніданок. Спершу подумала, що Ліна просто відсипається після вчорашнього — ми випили добряче і лягли пізно. Тож не стала її будити, сама взялася за справи: привела себе до ладу, склала у рюкзак речі для поїздки в Зозулинці — змінний одяг, трохи провізії, дрібниці, які завжди стають у пригоді. Потім заходилася готувати сніданок.

Містер Бом уже наївся до відвалу й муркотів у коридорі. Макарони майже зварилися, салат був готовий, а Ліна так і не з’являлася.

Я навшпиньки прокралася в її кімнату і завмерла: Ліна не спала. Вона лежала, підтягнувши коліна до грудей, і дивилася в одну точку на стіні порожнім, відстороненим поглядом.

— Привіт, — я присіла на краєчок дивана. — Не спиш і на сніданок не йдеш? Голова болить після вчорашнього?

У мене не було навіть натяку на похмілля. Напевно, увесь алкоголь вивітрився ще тоді, коли в коридорі розігралася сцена з ревнощами.

— Прискорений метаболізм не дозволив би, — відповіла Ліна рівним, майже безжиттєвим голосом. — Щоб перевертень напився й забувся, треба дуже вже постаратися.

Я мимоволі згадала брата. Так, він і старався — майже щоночі. Тепер я чудово розуміла, чому.

Закусила губу. Її вигляд тривожив. Очі були хворобливо порожні, у них застигнув біль.

— Я ж просила тебе не закохуватися в мого брата, — ці слова далися мені важко, але я мусила їх вимовити.

Ліна здригнулася й глянула на мене так, ніби її спіймали на гарячому. Справді вірила, що я не помічу? Занадто вже явними були їхні «пробіжки лісом». Занадто щасливою вона поверталася. І біль у її очах поступово зникав, наче відступав перед новим світлом. Це було видно навіть без особливої проникливості.

А я… я б не сиділа, склавши руки, якби Чиж справді вирішив мати із нею щось більше, ніж братерське чи наставницьке.

— Це складно, — зізналася Ліна тихо. — Він дуже добре до мене поставився… А ще його сильний звір сподобався моєму каракалу.

— А як же твій наречений? — обережно нагадала я.

Ми ніколи глибоко не говорили про її майбутнє. Вона й далі хотіла уникнути нав’язаного родичами шлюбу? Чи вже передумала? Чи, може, шукала інший шлях, малювала собі зовсім інше життя?

— Думаєш, я мріяла просто поміняти одного перевертня на іншого? — гірко всміхнулася Ліна. — Так, Мишко мені подобається. Він і справді харизматичний, сильний. Але ж ніхто не відміняв фізичну сторону стосунків. А я досі навіть подумки не можу уявити, що відновлю інтимне життя. Одразу тремчу від страху.

Я важко ковтнула. Не хотіла навіть уявляти, що вона пережила. І як із цим далі жити.

— Думаєш, Мишко зміг би дотримуватися целібату заради моїх очей і душевних розмов? — вона глянула прямо в мене. І одразу сама відповіла кривою усмішкою: — Я не дурна. Прекрасно розумію: мої почуття — це тільки мої проблеми. До того ж, вони не взаємні.

— У вас щось було? — слова застрягли в горлі, але я таки видушила їх. Хоч і не сумнівалася в братові, та після всього побаченого за останній час…

— Ні! Ти що?! — аж підскочила Ліна, очі її округлилися, і вона стала схожою на розпатлане руде совеня. Я ледь стримала сміх. — Мишко ставиться до мене, як до сестри чи учня. Навіть за руку жодного разу не взяв.

Фух. На душі одразу полегшало. Принаймні однією провиною менше в його довжелезному списку.

— А я вже думала, що він просто не здатний на серйозні почуття, — зізналася Ліна, звісивши ноги з дивана. — Як справжній кіт, вільно гуляє від самки до самки. А вчора, коли побачила його з Вірою, зрозуміла, як сильно помилялася…

Я скривилася:

— Там усе непросто.

— Вона ж людина, — кивнула Ліна. — А рада відстежує такі пари. Якщо хтось відкриє таємницю, їх знищують.