РОЗДІЛ 15. А побалакати?

— Я хочу все про тебе знати, Аню, — заявив Громченко, щойно принесли наше замовлення.

Я мало котлетою не вдавилася, чесно! Знайшов, що казати дівчині саме в той момент, коли вона нарешті вирішила підкріпитися.

— Як начальник, звісно, — додав він.

Ну звичайно.

— Чи не забагато тобі буде?

— Що? — щиро здивувався перевертень і з якоїсь причини зиркнув у власну тарілку, де парували запечені реберця, смажена картопля й салат. — Це ще маленька порція для мене. Тебе бентежить?

Мене? Після життя з братом і подругою з «котячих»? Пф!

— Я звикла до здорового апетиту перевертнів і не про це, — відпила я кави. — Про твою спрагу знань. Я теж багато чого хочу знати — і що з того?

— Тепер я за тебе відповідаю, — спохмурнів Данило, явно готовий до моїх заперечень. — У ВКІ така робота, що від відвертості напарників часто залежить їхнє життя.

І це каже людина, загадковіша за всіх у моєму оточенні? Хитрун.

— Згодна, але «баш на баш», — вирішила я грати за його правилами, тільки зі своїми умовами. — Ти мені — я тобі. М-м?

У кафе було затишно й світло, пахло кавою та свіжою випічкою. Заклад — просто біля будівлі ВКІ, тож іти було недалеко: навіть транспорт не знадобився. Харлей Громченка сиротливо лишився на парковці. А мені, між іншим, сподобалося на ньому кататися — хочеться повторення.

— Що хочеш знати? — наче через силу спитав перевертень.

Я сховала посмішку в чашці. Попався!

— Ти давно знаєш Алеса? — почала здалеку. Не можна одразу лякати дичину — план зірветься.

— Давно.

— А звідки?

— Працюємо разом.

Ні, так не піде. Він відкараскується односкладовими відповідями, зате мене хоче розпитати до ниточки? Я так не граю.

— Що знову не так? — миттєво вловив моє невдоволення Данило.

— Врахуй, я дівчина дуже взаємна, — лагідно всміхнулася. — Не розраховуй на більше, ніж сам готовий розповісти.

Оце вже ближче.

— Двадцять років працюємо разом, — виправився Громченко.— Він переглядає ймовірності результатів операцій, і силовики ВКІ діють, спираючись на його дані. Без його алгоритмів, графіків і прогнозів не стартує жодне завдання.

— Двадцять років? — я примружилась. — То скільки ж тобі?

— П’ятдесят шість, — неохоче кинув.

Я аж свиснула й не втрималася від правдивого, хоч і колючого коментаря:

— Чому навколо мене самі… е-е… ветерани? Йоганові — сто вісімдесят три, тобі — п’ятдесят шість! А виглядаєте на тридцять із хвостиком.

Йогана той «хвостик» солідніший, ніж у Данила, але не про це зараз.

— Істоти довго не старіють, — знизав плечима перевертень. — Тож наші «п’ятдесят» не порівняти з людськими.

На відміну від деяких інкубів, він не образився за вік і не почав доводити свою браву «молодецькість». Не марнославний — теж плюс.

— І живете, певно, довше? — подумки я вже розкладала блокнот і ручку. Шкода тільки, що всім цим ділитися не можна.

— Значно довше, — буденно кивнув він.

Мене кольнуло під ложечкою. Виходить, Мишко, Ліна, Йоган, Громченко і навіть уїдливий Кулик лишаться молодими, коли я… ні. Я не проти старості й зморшок — але не під поглядами своїх «вічно квітучих» близьких. Надто інтимний процес, щоб виставляти його на загал.

— Ти напівкровка, — раптом сказав Данило, наче прочитав думки. — Проживеш довше за будь-якого людського довгожителя. Швидше за все.

— Ха, — хмикнула я. Про Грааль йому знати не варто. Із цією міфічною «честю» ще невідомо, чи додасть вона років, чи, навпаки, відріже. Схоже, експертів із Граалів у істот немає — самі не знають, чого від мене чекати.

— До того ж є й інші способи для довгого життя, — протягнув він загадково, знову принюхуючись. Робив це так часто, що я вже не звертала уваги: перевертні ж.

— Ой, тільки не починай про артефакти, настоянки й відьомські змови, — пирхнула я. — Не повірю.

— Дарма, — усміхнувся він. — Але я інше мав на увазі.

— Заінтригував! — блиснула очима. Лише б не про «уколи краси». Терпіти таке не можу.

— Наприклад, якщо істота знайде в тобі свою справжню пару, зв’язок із ним дасть додаткові гарантії молодості та довгого життя, — недбало мовив Громченко, хоча погляд раптом став надто уважним.

— Щось чула про «справжні пари», — відмахнулася. Тема не зачепила.

— Від кого? — він різко подався вперед і шумно втягнув повітря носом. — Хтось сказав, що ти — чиясь половинка?

— Від брата, — відповіла й заходилася доїдати салат.

Данило відкинувся на спинку стільця, та напруга в плечах не спала. Чого він так злякався? Я, може, взагалі не вірю в ці ідеально справжні половинки — особливо з моїм «статусом» Грааля. За версією Алекса, я тепер ласий шматок для кожного вільного самця істот: ідеальна приманка, химера. Які там почуття? Хочеться ж, щоб любили тебе — недосконалу — тебе, а не за фантастичні властивості.