РОЗДІЛ 14. Хто сказав, що родичі — це просто?

Щойно двері ліфта розчахнулись на поверсі ВКІ, я зрозуміла: до повернення великого начальника ми трохи не встигли.

У повітрі пахло грозою. Металевий присмак напруги — класика від Громченка.

— Я просив не спізнюватись! — гримнув він, зустрівши нас прямісінько біля ліфта.

Я закипіла миттєво. Злетіла, як той чайник без кришки.

Вікі стиснула мені долоню — мовчазний жест «не варто». Та в мене з цим завжди було важко. Не можу просто пройти повз неадекватів. Ну от не можу — така вже натура.

— Надихнулася твоїм прикладом, — пирхнула йому у відповідь. Хай знає. При всіх — точно не вб’є.

— Що? — насупився він.

Ну ще б ти зрозумів. Я закотила очі так старанно, що трохи не випала з реальності.

— Я, взагалі-то, ледь не померла з нудьги, поки ти від мене ховався. — Театрально прикрила рота долонею, позіхаючи. — Зізнайся, промову репетирував?

Данило стиснув щелепи, його очі спалахнули хижим жовтим. Звір підкрадався до поверхні.

Вікі хмикнула в кулак, намагаючись замаскувати сміх. Але як тільки Громченко глянув на неї спопеляючим поглядом, вона вирішила зняти напругу.

— Доброго ранку, — відкрито посміхнулась вона. — Як затримання? Все вдало?

— Неправильно ти, Машкова, з начальством розмовляєш, — підійшов Кулик. — Його треба леліяти та пестити. Інакше отримаєш робочі будні з пекельним соусом.

Я лише пирхнула. Не стала вдаватись у пояснення, де саме варто того начальника пестити — і чим.

— Це якщо він один. А в мене їх два: основний і запасний. Мені є де розігнатися.

— А який, цікаво, в тебе «запасний»? — огризнувся Громченко.

Замість відповіді я всміхнулася. Перемога — за мною.

— А вона зубаста, — видав Кулик, і, здається, навіть із певним захопленням.

— Акула пера, — буркнув Данило.

— Грім! — до нас підскочив усміхнений чоловік спортивної статури. Симпатичний брюнет. Один недолік — демон. — Вічно біля тебе красуні вештаються!

Поки мій новоспечений шеф свердлив того поглядом, демон мені відкрито підморгнув.

— Може, познайомиш із цією чарівною дівчиною? — звернувся до Данила.

— Це не дівчина, — процідив той. — Це новий консультант із громадських зв’язків.

І одразу схопив мене під лікоть, потяг за собою.

— Я б не проти таких зв’язків, — мрійливо пробубонів демон услід.

Громченко скам’янів.

— За нестатутні стосунки роги натягну на… — загарчав він. — Зрозумів, Боре?

— Зрозумів… — швидко здувся той і миттєво припинив стріляти в мене очима. Очевидно, власні роги він беріг.

— Що це з ним? — шикнув до Кулика, але я все одно почула. — Проблеми зі справою?

Відповіді не дочекались. Громченко пішов далі — й мене, відповідно, потягнув за собою як на аркані.

Ні, я вже мала справу з босами-тиранами, але цей… цей просто звір у погонах.

— Посидь тут, — упхав мене до першої-ліпшої кімнати. — Мені треба на допит.

— А мені?

— А тобі — ні. Не заважай, не встрявай, нікого не чіпай.

Напослідок обдарував мене таким поглядом, що закортіло пирснути у відповідь, але я втрималась. Хай іде вже.

— Ну просто прекрасно! — пробурмотіла я, залишившись сама. — Вони, значить, працюють, а я маю чемно сидіти у куточку?

Не минуло й п’яти хвилин, як добровільно-примусовий карантин порушив Алес.

— Кави? — спитав, ставлячи переді мною чашку, з якої йшов божественний аромат.

— Мммм… — я зітхнула, смакуючи перший ковток. — Досконало.

— Вікі — майстриня кавоваріння, — промовив Вишневський між іншим.

— А де ще Вікі майстриня? — підморгнула я.

Алес знітився, скривився й швиденько змінив тему.

— Мазь забрала? — запитав, ніби я збиралась її проігнорити.

Марія Федорівна, окрім чаю й шок-контенту, ще й відьомською маззю для спини нагородила.

— Забрала, забрала, — запевнила я. — Вікі обіцяла покласти в мою тумбочку.

Смерділа мазюка, як не в себе. Але діяла миттєво — біль знімала вже після першої хвилини. А запах швидко вивітрювався. Заради такого ефекту можна й потерпіти.

— Не забувай користуватись, — суворо мовив Алес. — Інакше проблем не уникнеш.

— Так точно, — закотила очі я. — Все зрозуміла, слухняно маститимусь.

— Хребет — справа серйозна, — пробурмотів він, наче вже поховав мою спину.

— Та ну?! — зобразила я щире здивування. — А я й гадки не мала!

Вишневський лише головою похитав: мовляв, безнадійна.