РОЗДІЛ 13. ВКІ

Форт-Нокс зверху виявився звичайним бізнес-центром — однією з найпомітніших будівель на головній площі міста. Я щодня проходила повз і жодного разу не замислювалась, що за його скляним фасадом — не люди. Хоча, якщо чесно, я багато про що раніше не здогадувалась.

Біля турнікета, поряд із суворим охоронцем, на мене вже чекала Вікі.

Яскраву майку дівчини було видно здалеку — як і її сліпучу усмішку. Розчарування, яке підкралося, коли я побачила саме її, треба було придушити на корені. Навіть собі не зізнаюсь, що сподівалась побачити когось іншого. Аж ніяк не Вікі.

— Ти рано, — зауважила вона.

— Не люблю запізнюватися, — знизала плечима я, несвідомо обсмикуючи коротеньке плаття кольору свіжої зелені.

Не визнавати ж, що майже не спала через нерви, а зранку збиралася так, ніби йду на співбесіду до самого президента.

Тіло ж нагадувало про себе щоразу, як я рухалася. Біль у спині так і не вщух за ніч. Руки до ліктів — у синцях і подряпинах, довелося вибрати сукню з рукавами у три чверті. Добре хоч ноги вціліли.

— Я так і подумала, — підморгнула Вікі. — Тримай. Тепер це твоє. Запам’ятовуй усе — орієнтуватися доведеться самій.

Я взяла пластикову перепустку й покрутила її в руках. Фото було не надто вдалим. Та, власне, коли ці документи когось прикрашають? Хіба що жаб, і то — тільки внутрішньо.

— З біочипом? — здивувалась я. — Ого, як швидко.

— Ми ж оперативні, — відказала Вікі з усмішкою. — Ходімо.

Ми підійшли до ліфтів і сіли у перший, що під’їхав. Як тільки двері зачинились, дівчина приклала перепустку до панелі й натиснула кнопку. На табло засвітилась цифра двадцять п’ять.

— Високо ліземо, — видихнула я.

Вікі лише загадково всміхнулася. Та коли кабінка зрушила з місця й набрала ходу, я зрозуміла її емоції. Ми їхали не вгору. Ми летіли вниз.

Двадцять п’ять поверхів — під землю. Серце йокнуло.

Я чекала на клаустрофобію з розпростертими обіймами, як на старого знайомого. Але не дочекалась. Не прийшла. Аж поки не згадала, що в мене ж немає клаустрофобії. Шкода. Ефектно було б зомліти просто в ліфті. І кар’єра могла б початися з гучного дебюту.

— Отже, вгорі працюють люди, а під землею — нелюди? — кинула я погляд на Вікі. — Хитре маскування.

— А хто сказав, що отам, — вона ткнула пальцем у стелю, — люди?

— Ні? Але ж я бачила…

— Істоти давно навчились маскуватися. Приховують здібності, виглядають як звичайні смертні, поводяться відповідно. Тут немає людей, подруго. Тільки ти. Хоча…

Вона глянула на мене з тим самим виразом, з яким лікарі дивляться на рентген, де щось явно не те.

— І ти — не зовсім людина.

Я насупилась. Натяк не натяк, а вийшов удар по свідомості. Але допитати її як слід не встигла — ліфт зупинився.

— Ласкаво просимо до ВКІ, — розвела руками Вікі. — Відділ координації істот.

— Назва мені ні про що не каже.

— Ми стежимо, щоб істоти не порушували наші закони. Координуємо тих, хто вирішив соціалізуватися в людському світі. Розслідуємо злочини, що виходять за рамки. І, звісно, робимо все, аби про наше існування не дізналися.

З характерним дзвінком двері розсунулися, відкривши коридор — на диво звичайний на вигляд. Вікі жестом запросила мене й пішла попереду, приготувавшись до короткої екскурсії.

Дивитися, чесно кажучи, не було на що: інтер’єр у коричневій гамі — від бежевого до насиченого шоколадного. Кухня, апаратна, допитна... Кабінети за скляними перегородками — все, як у звичайному офісі. Хіба що техніки було підозріло багато. Надто вже сучасної, а отже — для мене незбагненної.

Попри те, що ми були десь глибоко під землею, мені не було дискомфортно: ні тобі закладених вух, ні запаморочення, ні клаустрофобії. Світла — хоч греблю гати.

— Вікна? — перепитала я, побачивши за склом міський пейзаж.

— Голограма, — Вікі постукала по «вікну», й те враз пішло м’якими хвилями. — Можна обрати будь-який краєвид: море, ліс, кратер вулкана… У мене велика відеотека!

Вона клацала пультом із таким захватом, ніби особисто знімала кожен кадр.

Я похитала головою: кому взагалі хочеться дивитися на вулкан?

— О, залиш цю, — зупинила я, коли з’явився вражаючий захід сонця над каньйоном.

— У вас із Громченком смак схожий, — підморгнула Вікі.

— А сам він де? — одразу потягла я за ниточку. Адже наказав бути рівно о дев’ятій — і досі не з’явився. Ховається?

— На виїзді, — знизала плечима, наче це й так мало бути зрозуміло. — Не хвилюйся, ще встигнеш поринути в роботу. А поки — освоюйся.

На поверсі було малолюдно, але ті, кого я бачила, були на людей схожі приблизно як горобець на кактус.

Ну звісно. Серед своїх маски ні до чого.

— Шукачі, силовики, аналітики, оператори, — перераховувала Вікі, ведучи мене повз кабінети й загадкових істот, які з’являлися в коридорах. — Демони, вампіри, перевертні, відьми, гаргуйлі…