РОЗДІЛ 12. Кис-кис, мур-мур

Усе змішалося: картинки, звуки, відчуття.

Перед очима пливло, голова макітрилась, нудило від страху… Тіло одерев’яніло, а розум волав: біжи.

Шкода, що сигнали від мозку до кінцівок доходили із затримкою.

У гарчливому клубку складно було розібрати, хто перемагає, а хто програє — та я й не намагалася. Просто кинулася до бранців. Хоча «кинулася» — це перебільшення. Скоріше підпливла, ледь пересуваючи здерев’янілі ноги.

Хлопчаки сахнулися вбік. Вигляд у мене, мабуть, був вражаючий.

— Тихіше-тихіше, — прошепотіла я. — Я лише хочу допомогти.

— Ага, — пискнув той, що стояв ближче. — Цей мужик теж так казав!

— «Допоможу, нагодую, дам роботу», — підхопив інший.

Я скривилася. Ось на що він їх і «узяв», мерзотник.

— Чи стала б я ризикувати життям, якби була з ним заодно? — кинула я вудочку.

Хлопці насупилися.

— То ти ж ота… — озвучив сумнів один у шапці. — Алькаста.

— Алькаїда, телепню! — зашипів інший.

— Альканта, — зітхнула я. — Повна нісенітниця! Хлопці, хіба ви не бачили, як у нього мозок через вуха збирався витекти? Довелося пудрити!

Не знаю, чи достукалася, але повзти від мене вони перестали — і я змогла наблизитися.

— Зараз-зараз… зачекайте, — я прикусила губу. В ніс ударив запах немитих тіл і крові. — Спокійно.

Як звільнятиму — не уявляла. Часу обмаль.

Довірившись інстинкту, схопилася за кайдани найближчого хлопця, щоб роздивитися замок. Раптом знайду спосіб?

Але шукати не довелося: варто було мені торкнутися металу — і він розсипався під пальцями.

Магія, кажеш? Суцільна бутафорія.

— Вау-у-у! — видихнув один.

Ага-ага, захоплюватимемось потім.

Далі справа пішла швидко: тим самим нехитрим способом я знищила кайдани всіх заручників.

— Біжіть! — скомандувала, щойно останній звільнився. — Ну ж бо, хутчіш!

Хто знає, скільки в нас є, поки хижаки згадають про здобич?

Але діти не квапилися. Топталися, мляво оглядалися.

— Ну? — зиркнула я, роздратована.

— А ти? — несміливо спитав один. Через бруд вони здавалися однаковими — наче чортики з табакерки.

— Я слідом, — закотила очі. — Киш-киш! Іншого шансу не буде!

Подіяло: хлопчаки гуртом, підпираючи одне одного, рушили до виходу.

Я теж не збиралася затримуватись: вмирати тут у мої плани не входило.

Почулося несамовите гарчання, метушня, тріск — і… тиша. Лише моє надсадне дихання порушувало морок.

Ой-ой.

Саме час тікати, а не озиратися, як у фільмах жахів.

Цікавість — не порок, а велика ду…

Демон лежав у калюжі крові, голова вивернута під неприродним кутом.

Поруч, завмерши в напруженій позі, чорний хижак. От і переможець — усією своєю кошлатою персоною.

— Гарна киса, — промимрила я тремтячим голосом. — Ти ж не збираєшся мною закусити?

Звір вишкірив закривавлену пащу й повільно рушив до мене.

Яка постава, яка грація! Ікла — мов кинджали. А характер — ще гостріший.

— Попереджаю, — виставила руки вперед. — Я не смачна.

— Р-р-рагх?

Кішки не говорять — Містер Бом доказ. Але міміка в них не гірша за людську.

— Худа, бачиш? Самі кісточки! Не наїсися. І зуби зіпсуєш!

Я покрутила руками — мовляв, сама подивись, не брешу.

Звір не вразився. Його цікавили не руки — він дивився кудись униз, на мій екстремальний розріз. І світив неможливо жовтими очима. Ще й порикував.

Не переконала. Зжере — й не вдавиться. Раз уже того демонського виродка не погидував спробувати.

— Дякую, звісно, за цього недобитка, — я задкувала, натягуючи посмішку. Виходив радше хижий оскал. — Але, може, без знайомств?

— Р-р-р! — звірюка була проти.

— Я дівчина пристойна! З дикими котами не знайомлюсь! — але поговорити — будь ласка. — Я вийду тихенько, добре?

— Р-а-а-ррр!

З вогню та в полум’я. От щастя!

— Добре! Гучно вийду! З піснею! — завила фальшиво: — Я не здам-ся-а-а! Без бо-о-о-о-ю-ю!

Сподівалася вразити вокалом? Дарма.

Хижак зітхнув, загривок у нього піднявся, очі примружилися.

— Я не зда…

Звір стрибнув. Я відсахнулася — і земля, зрадниця, пішла з-під ніг. Коту мій спів не сподобався.

— А-а-а! — відчуття вільного падіння стискало шлунок.