РОЗДІЛ 11. Демон на мою голову!

— Чудово виглядаєш, — черговий комплімент від Йогана викликав у мені суперечливі почуття. З одного боку, хотілося посміхатися до вух, а з іншого — незручність душила. — У мене навіть не вистачає красномовства, щоб гідно описати твою красу.

А в мене — щоб описати власну дурість.

Це ж мала бути просто дружня вечеря в приємній компанії. То навіщо я готувалася до неї чотири з половиною години?

Спочатку дві години відмокала у ванні, «чистила пір’їнки», потім влаштувала варварський набіг на холодильник і гардероб. Зробила зачіску та вечірній макіяж — майже подвиг!

Ліна лише спостерігала за моїм метушливим марафоном і, дякувати небесам, утрималася від коментарів. Інакше я б точно дізналася про себе багато нового.

Зрештою, я ще й вирядилася в червоне плаття облягаючого силуету. Начебто пристойне, якби не розріз збоку до середини стегна.
У ньому постійно блимав мереживний верх панчохи… Головгад очей відвести не міг!

Не знаю, що на мене найшло — помутніння розуму чи ще якась зараза, — коли в такому вигляді я постала перед Йоганом. Провокація чистої води!

Я сама не розуміла, що зі мною відбувається. Просто відчувала дивне хвилювання і пекуче бажання затьмарити сьогодні всіх.

У босоніжках на високих підборах я уявляла себе фатальною спокусницею. Щоправда, час від часу все ж боялася зламати ногу. Але галантність Йогана, який дбав про мене, наче про королеву, не дала цьому статися.

Шеф прикотив на шикарному авто, у шикарному костюмі, з шикарним букетом білих троянд. М-да, шикарність у Бальбоа зашкалювала.

І ця вистава між нами найменше була схожа на дружню зустріч.

Спочатку я ще пам’ятала, що не варто потрапляти під чари харизматичного боса, але чим більше розслаблялася в його компанії, тим швидше забувала про заборони, комплекси й уявні установки.

Головгад замовив столик в одному з найдорожчих ресторанів міста.

Величезний колонний зал потопав у розкоші: від меблів до скатертин — усе витримано в червоно-золотих тонах. Яскраве світло грало відблисками на дзеркальній стіні, свічниках і рамах картин. Не знаю, чи все те золото було справжнім, але виглядало ефектно.

Щоправда, відвідувачів тут не було. Напевно, стараннями шефа. Може, викупив на вечір увесь зал? Знаючи широту інкубської душі, ще й не таке можливе.

Заради «просто вечері з другом» так явно не стараються.

— Тобі тут подобається? — з цікавістю спитав Йоган, особисто відсунувши мені стілець, не давши й пальця в цьому питанні прикласти офіціанту.

— Красиво. І смачно, напевно.

— Дуже смачно, — блиснув очима він. Щось мені підказувало, що говорив він не про страви.

Мене кинуло в жар.

— Я ніколи раніше не бувала в таких місцях, — пошепки зізналася я, але й кривити душею не стала: — У менш пафосних закладах почуваюся комфортніше.

— Я врахую, — кивнув Йоган, загадково посміхаючись. — На майбутнє.

У цей момент я мала б нагадати, що в такій «площині» ніякого майбутнього у нас немає, але… язик не повернувся, з-зараза!

Ми вечеряли за столиком біля панорамного вікна. Мій розкішний букет стояв у вазі. Фоном звучало фортепіано, музикант віртуозно творив атмосферу.

Страви були вишуканими, місце розкішним, чоловік галантним, вечір приємним, а напруга між лопатками лише зростала. Так буває від чийогось пильного погляду… але, крім нас і персоналу, нікого поблизу не було.

Головгад дивився багатообіцяюче, жадібно, пристрасно. Здавалося, він очима зізнавався в почуттях, і коли перейшов до слів, я вже знала: вечерею цей вечір не обмежиться.

— Дякую, що прийняла моє запрошення, — усміхнувся він.

Ага! Не прийняти я вже пробувала. Містер Бальбоа надто наполегливий, запальний і гарячий не лише серцем, а й головою.

— Я не втомлююся дивуватися, наскільки ти незвичайна, — продовжив гіпнотизувати він. — Смілива, гарна, весела, талановита та…

— І адреналінозалежна, — спробувала пожартувати я, відчуваючи незручність. — Я пам’ятаю.

Йоган жарту не підтримав, навпаки — став надто серйозним, і це мене налякало.

— Анюто, я давно хотів сказати… — він узяв мене за руку, явно хвилюючись. — Я…

Ой-йой!

Головгад пролунав так урочисто, що в мене серце зробило сальто, під ложечкою засмоктало, а потилицею полився холодний піт.

— Мені терміново треба вийти! — я схопилася на ноги, ледве стримуючи паніку. — Я на хвилинку! Запам’ятай, на чому зупинився, і продовжимо з цього моменту.

«Нізащо!» — кричало моє єство, але цього нюансу головгадові знати не варто.

Обертатися я не стала — й так відчувала, що він проводжає мою епічну втечу вкрай очманілим поглядом.

У коридорі один з офіціантів підказав, де вбиральня. Я швидко її знайшла, ввалилася всередину й замкнула двері. Перед очима каламутніло, голова йшла обертом, серце шалено гупало.

Ніхто слідом не ломився. Фух!