РОЗДІЛ 10. Професійний провокатор

А очі в неї від матері. Точно. Сині — часом сірі, іноді з ледь помітним вкрапленням зеленого. І глибокі…

Погані очі.

Через них мене навіть здалеку прошивало дивним внутрішнім тремтінням, а в голові спалахували думки — непридатні для верховного інкуба.

Ніс, брови, губи — теж Машині. І ці плавні лінії тіла, фігура, хода… Хіба колір волосся — насичений шоколад — дістався від мене. Дуже хочеться вірити, що це не єдина спадкова риса. Але… Що я взагалі знаю про свою доньку?

Доньку. Хм. І звучить дивно.

Ще тиждень тому я навіть не здогадувався про її існування, а тепер… сиджу, обкладений її світлинами, і вивчаю. Уважно. Методично. Із прискіпливістю лаборанта під мікроскопом.

Чорний попрацював на відмінно. Дістав повне досьє на Аню.

Дівчинка жила нудно.

Розумна, але обережна. Красива — тільки не користувалася цим. У клубах не світилася, чоловіків додому не водила, сама до них не їздила. Боязка, наївна, добра…

Словом, усе те, чим її батько похизуватися не міг і чого завжди уникав, як чуми.

Чесноти… та к бісу! Кому вони потрібні?

І цей дефіцит надприродних здібностей… Його треба виправити. Вона ж моя донька, так?

Треба натренувати дівчинку. Зробити її сильною. А себе — сильнішим. Свіжа кров, як-не-як.

Я почухав потилицю.

Схоже, назріває велика гра. Яка там нудьга? Я давно не відчував такого приємного передчуття.

Ну треба ж. Двадцять сім років — і жодної підозри, що Маша тоді завагітніла. Я ж стільки сил витратив, аби здобути потомство, провів десятки дослідів — а в результаті доньку просвистів!

У мене є донька.

Я так прагнув досягти мети, що тепер, коли вона впала мені до рук, почувався… втраченим. Радіти?

Я хотів сина. Ідеального. Поєднання найсильніших дарів. Унікального. Єдиного у своєму роді.

Розчаруватись?

У мене спадкоємець. Спадкоємиця. І це, безперечно, перемога.

Хай навіть від людини. Хай навіть напівкровка. Хай навіть слабка і без сили. Хоча…

Моє потомство апріорі не може бути слабким. Рано чи пізно — гени візьмуть своє.

Потрібно лише прискорити цей процес.

А в плануванні я — художник.

Влаштую своїй Анечці справжню смугу перешкод. Загартую характер. Перевірю витривалість. Проведу ініціацію сплячих сил. Виліплю з неї ідеальну спадкоємицю.

Викоріню це сліпуче світло з її душі.

Якщо вже виховання я просвистів…

Знав би, що Маша завагітніла — вирізав би немовля з утроби цієї паскуди завчасно. А так… це стерво не тільки сховало мою дівчинку, а ще й два десятки років щасливо прожила з коханцем, поки я не подбав про їхню ліквідацію.

Щаслива, бач.

Без мене.

Не те щоб я стежив за її життям після того одноразового сексу… Ні. Просто випадково зіткнулися на вулиці.

Доля. Рок. Фатум.

Я впізнав її з першого погляду!

Наче не минуло стільки років. А вона… вона сміялася. І мліла від поцілунків якогось перевертня! Дивилася на нього тим неможливим закоханим поглядом, а мене — МЕНЕ! — навіть не впізнала!

Погань блакитноока.

То вона не заслужила відповісти за давнім законом Істот, який ці зашкарублі старці з Ради досі шанують? Заслужила. Як і її блохастий чоловік.

Забула мене, га?

Стала щасливою?

А дороги в нас, ой, які небезпечні. І гальма в автівках бувають несправні.

От біда, Машенько. Як ти так необережно?

І до суду не дожила. Який жаль!

Я все продумав. Спланував. А от доньку — упустив.

Спеціально не захотів чіпати її спиногризів — бо знав, що були. Не могли не бути. Люди розмножуються, як мухи.

Шумні, набридливі мухи. Хлясь — і немає. Навіть зусиль зайвих не треба. Зате матеріал для досліджень — просто скарб. Гнучкий геном, приховані здібності мозку…

Краса-а-а.

Нічого, Анечко. Нічого, доню.

Я все надолужу. Я зроблю все правильно.

Хто ж іще, як не рідний батько, так ретельно подбає про свою дитину?

Правда ж?

***

Я виринула з чужих спогадів і втупилася порожнім поглядом у монітор. Ще одна стаття здавалася просто набором безглуздих слів — думками я була геть не тут.