РОЗДІЛ 9. Суд

Я щосили намагалася розплющити очі, поворухнути рукою, бодай якось повернути контроль над власним тілом — марно. Нічого не виходило.

Що зі мною? Який ще Грааль? Навіщо весь цей цирк із таємницями?

Схоже, відвертість закінчилася. Відповіді знову відкладаються на невизначений термін. Якщо я взагалі прокинуся…

Я відчула чоловічі руки — теплі, міцні. За мить уткнулася носом у щось м’яке й приємно пахуче.

— Навіщо ти? Дозволь мені її нести, — почувся голос Алеса, тихий, але тривожний.

— З нас двох тут я представник закону, — обрубав Орест. Ого. То це його руки? Не схоже на тіло, здатне носити когось на руках, але виявляється... — Тож забирай свою менталістку і щезай звідси. І забудь, що ви тут були. Принаймні я спробую саме так зробити. Якщо, Спостерігачу, мені це вдасться — то тобі пощастило.

Ой. Хтось, здається, серйозно роздратований. І я чомусь майже впевнена, що через мене.

Цього разу Алес сперечатись не став.

— Як ти? — почувся його приглушений голос. — Іти зможеш?

— Усе нормально, Ягідко, — прошепотіла Вікі. — Я ж не вперше.

Невдовзі довкола стихло. Лишився тільки рівний стукіт серця чоловіка, який дбайливо мене ніс, та його кроки порожніми коридорами. Якби ж я могла отямитись, спитати, що сталося. Чому раптом дізнавач такий обережний зі мною? Але замість бажаного пробудження я провалилася в густу, бездонну темряву. Заснула без снів.

Очі розплющила від крику:

— Аня! Ти жива там?! — не вгавав Фелікс.

Поруч на ліжку стояла таця з вечерею. Їжа давно охолола. Я відсунула її — шлунок навіть не намагався протестувати, тільки стиснувся в клубок.

— Не дочекаєшся, — хрипко пробурмотіла я. Голос не слухався. Склянку води осушила одним ковтком — тільки вона подарувала якесь полегшення.

— Нарешті! — видихнув він, і я здивовано подумала: переживав, чи що?

Голова гула, мов бджолине гніздо. Картинка перед очима пливла, як у тумані. Та-а… Мене, здається, добряче знесло. Вчора ще була живчиком, а сьогодні — як після падіння з п’ятого поверху. Це що — побічний ефект процедури? Надовго?..

Схоже, з симпатією до Вікі я поспішила.

— Не кричи, — зморщилась, потерши скроні. Кожен звук луною віддавався у голові, ніби мені навмисно молотком стукали по черепу.

— Я тебе з півгодини дозватися не міг!

Я закотила очі. Ну скільки можна?

— Фелікс, заткнись, — простогнала.

— Тобі що, погано? — одразу знизив тон.

Я хмикнула. Дійшло, нарешті.

— Не те слово, — сипнула я, з паузою. — Мені ще ніколи не було настільки паршиво.

Я ж не алкоголічка — ну так, бували вечірки, був алкоголь, але не те щоб я коли-небудь напивалась до нестями. А тут — відчуття похмілля на стероїдах. Прямо «покарана за всі гріхи родини». Клас.

— Що вони з тобою зробили на допиті? — поцікавився Фелікс.

О! Шанс! Можна з нього витягти щось про той Грааль. Він же надлюдина. Повинен знати!

Я вже роззявила рота, але в грудях щось тривожно клацнуло — і я передумала.

— Допитували, — відповіла я максимально скупо. Щось усередині застерігало від зайвої відвертості. І я цього разу послухалась інтуїцію.

Фелікс узяв паузу. А тоді знову, ще наполегливіше:

— А чого ж ти не відгукувалась?

Ця його «турбота» вже починала мені не подобатись. Невже справді хвилюється? Чи намагається щось витягти?

— Заснула, — якнайбайдужіше відповіла. — До речі, ти не знаєш, що таке Грааль?

Питання зірвалось несподівано. А я сама завмерла, наче по мінному полю ступила.

— Не що, а хто, — поправив інкуб. — Стара легенда про загиблих істот. А чому питаєш?

І кому тепер довіряти…

— Та так… — знизала плечима. — Випадково почула від твого батька, забула спитати. Аж тут згадалося.

Фелікс мовчав. І я його розумію. Виправдання вийшло сумнівне, та краще вже так. Відкрито розпитувати його я не хотіла — довіри до цього інкуба в мене якось не додалось.

Після цього ми перевели розмову на іншу тему, а незабаром його забрали. І мене скував страх.

Суд. Що там мене чекає? І головне — що буде після?

Без Фелікса за стіною я лишилась ненадовго — в камеру зазирнув Старих.

— Час.

— Без мене не почнуть? — спробувала пожартувати, але він не повівся. Та й мені не до жартів було.

— Ходімо, — кинув коротко.

Який небагатослівний тип…

Похмурий, серйозний. Але щойно наблизився, роги його знову… настовбурчились. Я аж зашарілась. Чудово пам’ятала, що у демонів це не просто так.

— Дуже шкода, дівчинко, що ми зустрілись не за інших обставин, — прошепотів мені на вухо з усмішкою, що обіцяла трохи забагато.