РОЗДІЛ 8. Пастка для журналістки

— Пробач мене, добре?

Я завмерла. Оце так поворот. Якщо вже Фелікс просить пробачення, значить — ми в дупі, й навіть не по шию.

— За що? — все ж таки вирішила уточнити. Гаразд, так і бути, подарую інкубу можливість спокутувати провину сповіддю та дифірамбами на мою адресу.

— За все.

Дуже промовисто. Браво!

— За підлість. За те, що скористався твоєю довірою. Зрадив і підставив, — після короткої паузи додав він.

— Ой, ну годі вже... — Не те щоб ми були аж так близькі, аби сприймати його вчинок як зраду. Так, неприємна історія. Але емоційно мене вона майже не зачепила. Та й фізично я вийшла сухою з води, тож… — Не переймайся. Забули, поїхали. Я вже майже стерла це з пам’яті.

— Як же! Ти, може, й забула, а Рада — ні, — пирхнув Фелікс. — А тепер на нас чекає суд. І страта.

— Яка страта? — Я притиснула долоню до серця, яке заколотилося так, ніби туди вселився барабанщик. — Ти що, глузд втратив?

— Якби...

— О Господи! — Я не те щоб знала напам’ять бодай одну молитву, але в цю мить точно захотілося згадати. — За що?!

Інкуб мовчав, тож я, дедалі голосніше, закричала:

— Фелікс?! — Паніка в голосі вже майже перелилася в істерику. Ще трохи — і розревусь, як дівчинка... Ой, стоп. — Ти мене чуєш?

— Чую, — озвався він.

— За що нас?! Ти це серйозно зараз?! Я взагалі нічого не розумію!

— Мене — за твоє викрадення й розголошення таємниці про наше існування, — спокійно відповів він. — Тебе — за те, що знаєш.

— Нісенітниця якась! — Я стиснула перенісся, голова розболілася до нудоти.

— Такі наші закони.

Як же в нього все просто. Я витерла спітнілі долоні об ковдру.

— Це не закони, це справжнє варварство...

Пульс гатив у скроні, як молоток у залізо. Я нервово хихикнула — може, відчай видавав себе за гумор.

— Ань?

— Що ще?! — прошипіла я.

— Пробач мені.

— Ти повторюєшся, — уткнулася лобом у стіну. До речі, чутність тут хороша. Може, тому він раніше не виходив на зв’язок? Хоча — сумнівно.

— Просто ти ще не все знаєш. А мені дуже треба розповісти.

Щось мені це нагадувало… І тон у нього такий тужливий, що прямо зараз хочеться видати валер’янку й плед.

— Фелікс, по-перше, сповідатися тобі зарано. По-друге, адресатом обрав не того.

— Це я розповів Раді про тебе.

У мене перед очима потемніло.

— Що саме? — Голос хриплий, мов із чужого рота.

— Все, що знав. Хто ти моєму батькові, що він не застосовує до тебе навіювання, що ти знаєш про нас більше, ніж мала б, що не реагуєш на інкубську чарівність, про викрадення...

— Гм-м… — І що ти скажеш на таке, Машкова?

— Загалом, це я винен, що ти тут, — його голос тепер лунав глухо, ніби він бився чолом об стіну. Сподіваюся, не буквально. Бо якщо в тій черепушці щось і залишилось — нехай тримається.

Чому в такого батька такий недалекоглядний син? Де ті добрі гени поділися?

— Пробач мені, Ань. Я не витримав на допиті. Розколовся. У всьому винен я.

Незважаючи на страх, логіка в мені жила. А от ниття — дратувало.

— Знаєш, що мене вражає у вашій породі найбільше? Гігантське, вселенське его.

— Що? Не зрозумів…

І я не здивована.

— Фелікс, я розумію, що ти вважаєш себе центром змови, але не варто приписувати собі більше, ніж було. Не думаю, що рішення судити мене ухвалили винятково на основі твоєї балаканини.

— Гадаєш? — У його голосі ворухнулася надія, і я закотила очі.

— Якби ти мав таке значення, я б сиділа тут уже давним-давно. Не вчора ж ти все розпатякав?

Коротка пауза. Потім зізнання:

— Майже одразу… Я невдаха, Ань.

І тут я погодилася без зайвих суперечок.

— Ну-ну. Не гризи себе, — легенько постукала по стіні, мов по плечу.

Подумала, що цей жест трохи заспокоїть. Ага. Зараз.

— У мене погані стосунки з родиною, я нікудишній очільник клану, у мене немає дівчини, моя колишня наречена зрадила мені з батьком…

О, пішло-поїхало!

— Упс…

Так ось чому він так люто ненавидить Йогана!

— Це було давно. Він не знав, що ми зустрічаємось, але я досі не можу пробачити...

— Таа... — відкашлялася я, намагаючись знайти щось співчутливе, але вийшло так собі. — Заплутано.

— І після цього ти скажеш, що я не невдаха?

Я не навчилася брехати — й навряд чи вже навчусь. Але бити лежачого інкуба, навіть словесно, якось не хотілося.