РОЗДІЛ 7. Фініта ля комедія? Я так не граю!

 Я прокляла той день, коли вплуталася у всю цю надприродну каламуть! Хоча, мабуть, слід було зненавидіти саме ту мить, коли моя мати переспала з Алексом. Щоправда, не виходило. Інакше б я не з'явилася на світ, а такий розклад мене геть не влаштовував. Я надто люблю життя — і навіть не соромно.     

Громченко нічого розумного мені не сказав. Він узагалі був небагатослівним. Сидів поруч у машині, тісно притискався, ніби місця йому вічно не вистачало, і сопів мені в маківку.

— Куди ми їдемо? — не витримала я гнітючої тиші.

— У центр, — буркнув Куликов.

— Який ще центр? Що взагалі відбувається?! — від страху мене тягнуло на обурення, хоч кричи та вимагай адвоката. — Може, хтось мені нарешті нормально пояснить?

— Ганно, скоро ви все дізнаєтесь, — обернувся Завадський і вліпив мені ту саму фірмову вампірську усмішку. — Не хвилюйтесь. Хоча…

Я тяжко проковтнула.

— Можете хвилюватись. Від цього для вас усе одно нічого не зміниться.

Сказано було з таким зловісним задоволенням, що я ледь щелепу не зламала, стримуючи тремтіння. Мене лихоманило. Та я тримала обличчя!

— Ви взагалі розумієте, що це викрадення?! Серед білого дня! Це стаття, панове!

Завадський із водієм весело хмикнули. Кулик повернув до мене голову.

— Розумна, — констатував. — Але скажи, преса, де був твій розум, коли ти полізла в наш бік?

— Е-е-е… — Я не лізла! Це ви до мене, як мухи до меду, причепились!

— Ось так, — хмикнув Андрій. — А тепер сиди, сопи в обидві дірочки і мовчи.

— Мене шукатимуть! — спробувала натиснути. — Сім’я, друзі, колеги — вони вас так просто не залишать! Ви не уявляєте, з ким зв’язались!

— Прекрасно уявляємо, Ганно Олександрівно Машкова, — Завадський гидотно посміхнувся. Я вже починала тихо ненавидіти цього самозакоханого гада. — Не марнуйте сили на слова. Вони вам ще знадобляться.

Оце вже геть не сподобалося.

— Для чого? — пискнула.

Він відповів із насолодою, навіть не намагаючись зберегти мою психіку:

— Щоб переконати Раду залишити вам життя. Бо ці старі дуже шанують правила і карають за непослух… А ви, Ганнусю, порушили їх чимало. Дуже-дуже чимало.

Він провів пальцем по шиї, демонструючи знайомий жест — і в мене серце підскочило до горла. Потемніло в очах.

За що мені такий талант притягувати всілякі неприємності?! Кого я там нагорі встигла образити? Якщо хтось чує — скажіть, за що! Я не горда, вибачусь! Тільки жити дайте!

— Завадський! — гаркнув Громченко, аж я підскочила. — Ти її лякаєш. Досить!

— Та їй і варто боятися, — хихикнув той. — А ти чого її захищаєш, чоловіче? Маєш інтерес?

Кулик зиркнув на партнера. Та й я вуха нашорошила.

— З чого б це? — сухо уточнив Данило.

Нічого собі. Я-то думала…

— А чому ні? Вона ж нічого така, навіть я б не проти розважитися, — підморгнув мені Завадський. — Люди тільки на таке й годяться, хіба не так?

Громченко зробив нудьгуюче обличчя, навіть позіхнути примудрився — ніби те, що мене обговорюють, наче худобину на ярмарку, його геть не цікавить. Але руку зчепив у кулак так, що побіліли кістки. Другу — несподівано поклав мені на коліно. Пальці ледь рухалися, наче заспокоював. Або зупиняв.

— Не знаю, Завадський, — мовив він спокійно. — Це ти в нас по людських трофеях. Напевно, зі складнішими жінками не вмієш.

Вампір зашипів. А тоді викинув отруту:

— Я обов’язково повідомлю Раді про твою пристрасть. Може, це ти просвітив її щодо нашого світу?

— Ти слідкуй, що патякаєш, — втрутився Кулик. — За хибні звинувачення можна й самому під суд потрапити. Ніхто не зважатиме, чий ти там син.

— Це ще треба довести, що вони хибні, — єхидно відказав Завадський.

Він із Громченко так глянули один на одного, що навіть мені стало зрозуміло: ці двоє терпіти один одного не можуть.

— Як і протилежне, — не промовчав Андрій. — Доведи спершу сам. А потім поговоримо.

Відповіді не було. Суперечка згасла. У салоні знову запанувала тиша, тільки водій увімкнув радіо. Музика мене зараз цікавила найменше.

Найгірше відчуття — це невідомість. Вона роз’їдає. Вона лізе в голову з десятком істеричних питань.

— Перестань мене нюхати! — шикнула я на Громченка, коли він уже вкотре пихтів мені в потилицю.

Раніше я помічала в нього цей фетиш, але в тісній машині він узагалі розійшовся.

— Я зранку милася, — буркнула я, поки не вигадав чергову образу. — Упріти не встигла.

Данило відвернувся до вікна, але я встигла помітити, як губи його смикнулися. А Кулик прикрив сміх кашлем.

Смішно їм. А я, між іншим, ледь жива.

Далі їхали мовчки. Рюкзак у мене відібрали ще на старті, тож навіть смс-ку з криком «sos» братові надіслати не встигла! За відчуттями вся дорога зайняла не більше пів години. Я чекала, що зараз повезуть за місто — в якийсь глухий ліс або каземати на околиці невідомого хутора. Але ні. Ми навіть межі рідного К. не перетнули.