РОЗДІЛ 6. Коли повітря важчає

До редакції я дісталася без пригод. І одразу — на уклін до шефа.

— Ну, і як матеріал? — замість «привіт» випалила я з порога.

Йоган лише хмикнув і показав обома великими пальцями: «Круто». Я у відповідь розтягнулася в усмішці. Не дарма організм на стресостійкість тренувала!

— А я ж, уяви собі, спершу подумав, що ти писати не вмієш, — задумливо почухав підборіддя шеф. — І як це такий талант міг прослизнути повз мої очі?

Ха!

— Бо мій талант ти весь цей час помічав в останню чергу, — не втрималася я.

Зніяковів він? Аж ніяк. Головгад — він і в Іспанії головгад.

— Та, буває, — зізнався інкуб з самовдоволеним виглядом. — Але я й досі не проти перевести наші стосунки на інший рівень…

— Гхм! — довелося голосно відкашлятись. — То стаття, кажеш, тобі сподобалася?

Йоган миттєво змінив настрій — усміхнувся змовницьки, як старий лис, і кивнув:

— Та ти знову на першу шпальту пішла! Сенсація: завідувачка геронтологічного центру — ангел смерті, який знищує стареньких! Бомба.

Ну так. Я знала, як подати це в потрібному світлі, щоби й газету не підставити, і світ надприродного не виліз боком.

— Насправді вона вампір. Або вампірка. А як правильно? — замислилася я.

Йоган насупився: темп розмови я тримала неприємно стрибучий.

— А, все одно! — махнула рукою. — Як її не назви, а суть та сама: зубата, кривава й безжальна. Фу!

Я показала на хустинку на шиї — вона ховала пластир. Візуальна маскувальна операція для Ліни, Чижа й усіх «особливо уважних».

— Вона тебе вкусила?! — витріщився Йоган. — І чому мені, чорт забирай, про це ніхто не доповів?!

Ой, зараз ще й винною зробить!

— Та все так швидко закрутилось… — зітхнула я і швиденько переказала суть. — Отак от і вийшло. Але ж у матеріалі цього не напишеш, сам розумієш.

— Та розумію, — буркнув він. А потім різко почервонів. — Але, бляха, Аню! Якого чорта ти сама полізла до вампіра?! Тобі жити набридло?! Чи тобі інкубів мало?!

Йо-йо! Вистава під назвою «Гнів шефа» — сезон перший, серія вогняна.

— Давай чесно: я ж не знала, що вона вампір. І взагалі, ще недавно я в них навіть не вірила, — відповіла я спокійно, без жодної емоції в голосі. Не піддаватись на провокації — правило виживання №1.

Йоган похитав головою, як тато, в якого донька принесла з двійкою табель. Потім розстебнув верхні ґудзики сорочки, налив води й одним ковтком осушив склянку.

– Анько, слухай… — почав шеф.

— Ну?

— Ти, часом, не адреналінозалежна? — спитав із таким серйозним виразом обличчя, що я мало не пирснула.

— Що?!

— Ну бо інакше я не можу пояснити твій магнітний потяг до всього вибухонебезпечного! — грюкнув по столу він.

Я навіть не здригнулася. Реакції нуль. Пора вже, мабуть, медаль за імунітет до стресу вручати.

— Йоган!

— Я вже багато років як Йоган! І досі не зустрічав таких безстрашних шукачів пригод, як ти! — стомлено провів рукою по обличчю. — Ти мене лякаєш, Машкова.

Чесно? Сама себе лякаю. Але раз уже вляпалася у цей світ зубастих і крилатих, то що мені лишається? Виживати. Або принаймні намагатися.

— А хто ті двоє — Громченко й Кулик, що так вчасно з’явились? — спитав раптом Йоган.

І мені б дуже хотілося це знати.

— Представились як слідчі з особливо важливих, — знизала плечима.

— З наших?

— Не впевнена. Але… чуйка каже, що так.

— Силовики Ради, значить, — підсумував шеф.

— Тобто не просто слідаки?

— Думаю, і слідаки теж, — хмикнув він.

— А як це?!

Йоган загадково всміхнувся:

— Анечко, ми чудово інтегрувалися в людське суспільство. Настільки, що маємо по два обличчя. Одне — для людей. Інше — для своїх.

— О-о-о… — я аж присвиснула.

А скринька просто відчинялася. Тільки треба було трошки подумати, бажано головою.

— Гаразд, марш додому. Маєш відгул на решту дня.

— Спасибі!

— І сховайся з моїх очей, Машкова, — додав він напівжартома, напівсерйозно. — Як подумаю, що та вампірка могла з тобою зробити — так хочеться власноруч тебе задушити!

Мені аж морозець по спині пробіг. О, ні, такий «професійний ніжно-турботливий» підхід — точно не для мене. Вискочила з його кабінету, як пробка з шампанського.

Світланка провела мене поглядом, але питати нічого не стала. Іноді я щиро вірила, що вона — не людина. Машина. Неймовірно стильна, беземоційна, секретарська машина.

А головред — це ще квіточки. Найцікавіше мене чекало попереду. Бо розмова з братом, ох, відчуваю, буде не менш вибуховою…