РОЗДІЛ 5. Агент 0075 і бабуся з планом

  Зібралася я ретельно: одяглася у все чорне, захопила пляшку води, ліхтарик і навіть газовий балончик! Невід’ємним атрибутом нічної вилазки стали зручні, безшумні мокасини — ще бракувало, щоб у найвідповідальніший момент взуття заскрипіло, як стара підлога в трилері. 

Ліні я наплела з три короби — що, мовляв, ночую у Віри. Оборотниця не ставила зайвих запитань, її взагалі надто легко вивести в оману. Я ж тим часом викликала таксі й уже за п’ять хвилин до десятої стояла на ґанку геронтологічного центру.

Охорони тут, як і очікувалось, не було.

Прослизнула всередину, наче справжня злодійка, — оглядалася на всі боки, прислухалася до кожного шереху, відчуваючи себе героїнею шпигунського роману. Ментально вже приготувалася до виволочки від Федотича, але, на диво, на його посту було порожньо. Зате неподалік чітко чувся голос спортивного коментатора, що емоційно змальовував перебіг футбольного матчу. Йому в унісон підвивав Федотич — зосереджено й з азартом. Двері до його підсобки були причинені абияк, тож смужка жовтого світла вперто проривалася у темний хол.

Ага! То ось як Варвара вивела Федотича з гри — не матч влаштувала, звісно, але вгадати трансляцію, знаючи вподобання охоронця, їй цілком до снаги. Співпало дуже вдало.

Я хмикнула, майже захоплено, і навшпиньках рушила до сходів. На третьому поверсі — тиша. Постова медсестра відсутня. Якщо Глаша дійсно єдина в нічну зміну, то явно чергує не тут. Ще одне щасливе співпадіння?

Мене, як людину досить знайому з законами жанру, така вдача насторожила. Щось у цьому було неправильне. Занадто гладко все йшло. А в моєму випадку це майже завжди означає: чекай катастрофи. Недобре передчуття пройшлося хребтом, як крижаний ковзкий палець.

І не дарма. Як у воду дивилася!

Хаос підстеріг за першим поворотом. Я саме відраховувала кімнати, шукаючи ту, де мешкає Гаальська, коли з-за рогу прямо на мене вискочила чорна огрядна фігура. Ледь інфаркт не зловила!

— І-и-и! — цілком автентично видала я передсмертний вереск.

— Де ти так довго шлялася? — обурено наскочила на мене Варвара Аркадіївна. — Я вже тричі встигла збігати по маленькому! І знову хочу!

— Е-е-е...

— Доживеш до мого поважного віку — зрозумієш, яке це щастя для жінки, коли білий друг десь поруч, — урочисто заявила вона. — Не до кавалерів вже, не до мереживної білизни. Лиш би вчасно полегшитися та білизну сухою втримати.

— Варваро Аркадіївно?..

— Ні! Привид матері Гамлета. Що за ідіотські запитання, Ганно?

— Вибачте, — пискнула я, втупившись у її апокаліптичний прикид.

Гаальська натягнула на себе якусь чорну хламіду, обмотала півобличчя темним шарфом, а руки заховала в щільні рукавиці, більше схожі на садові, ніж на конспіративні. Ніндзя у варіації 70+, та ще й на стероїдах.

— Христина вже три поверхи встигла обійти, поки ти ледь-ледь докотилася! — продовжувала гримати актриса. — Якщо ми профукали момент, щоб застукати її на гарячому, знай: винна тільки ти!

Я розсудливо промовчала. Нагадувати Варварі, що це їй у голову стрельнула ідея шпигувати за завідувачкою, а не мені, було небезпечно — з її темпераментом вона могла й пожежну викликати за фактом моєї «зради». Тому я лише мовчки кивала, демонструючи смиренність і вдавану провину.

— Що застигла, як вкопана? Ходімо!

— А туалет?

— Я потерплю, — оголосила вона з викликом. — І хай тобі буде соромно, якщо я підмочу білизну. Жодної поваги до старості... Молодь!

Цікаво, в неї характер з віком так зіпсувався чи завжди був такий... специфічний? Якщо друге — не дивно, що заміж виходила сім разів, а жодного разу не затрималася надовго. Краса — красою, а жити з феєрверком під боком — ще той квест.

— Так. Я — на четвертий, ти — на п’ятий, — скомандувала Варвара, коли ми піднялися на поверх вище.

— А може, не варто розділятися? — обережно запропонувала я.

— І навіщо нам твоя обережність? Роби, що кажу!

— Добре-добре, — зітхнула я і попленталась далі.

— Та й фізично ще один поверх я не потягну, — пробурмотіла вона, відчиняючи двері на свій рівень. — Хоч би до вбиральні встигнути...

Я лише хмикнула. Сарказм тут був зайвий. Над чужими фізіологічними катастрофами сміятись негуманно.

На п’ятому поверсі смерділо так, що очі виїдало. Лампи жевріли тускло, як сумління у корупціонера. Чергова — відсутня, що було цілком логічно. Навіть Глаша не така дурна, щоб ночувати тут. Цей коридор був вироком: тут не те що чергувати, тут дихати важко.

Але ж совість — штука вперта. Тож я пройшлася до кінця, намагаючись вловити бодай якийсь звук. Хоча всередині вже з’являвся знайомий внутрішній голос:

«Машкова, ти дурна. Машкова, навіщо ти в це вплуталась?..»

Що ми мали тут знайти? Якесь чудо? Сенсацію? Та годі!

Цілковита маячня.

Аж раптом тишу розірвав відчайдушний стогін.

Я завмерла. Напружилась. Прислухалась.