РОЗДІЛ 4. Авантюра? Заверніть

— У них… це серйозно?

— Звідки мені знати?

— Невже ще не встигли перемити тому «Вадимчику» всі кісточки? — здивувався він. — Не повірю.

Я хмикнула: стільки сарказму в одному реченні! Ну просто джерело отрути.

— Особисте життя на те й особисте, Мишко, щоб про нього не триндіти на кожному розі.

— Тобто вона ще тобі нічого не розповіла? — перепитав з недовірою.

Та ніби ж... колись щось було. Згадувалась коротка розмова на самому початку Вадимових залицянь, але нічого конкретного. Не до того було. А потім просто не спитала.

— А тобі яка різниця до Вериних кавалерів?

Він хруснув пальцями — звук видався гучним у тиші салону.

— Абсолютно ніякої.

Ага, як же. Збрехав — аж очі засмикались. Але я чемно вдала, що вірю. Останнім часом у мене це все краще виходить — прикидатися, ніби все гаразд. Як і в усіх довкола.

***

У редакції я одразу попрямувала до шефа. Йоган зустрів мене з доброю усмішкою:

— Кава, чай, капучино? — і жодного слова про запізнення! — Може, гарячого шоколаду?

І навіть «стілець-тортур», на який я завжди скаржилась, замінив. Просто день сюрпризів!

— Кава, — буркнула я, згадуючи той тортик із зефіром… ах.

Йоган натиснув кнопку комунікатора:

— Свєточка, зроби нам, будь ласка, дві кави. Одну — з вершками та двома ложечками цукру. А мені — як завжди.

— Хвилинку, шефе.

Я аж розгубилась. Він пам’ятає, яку я люблю каву. Начебто дрібниця, а приємно.

— Як ти? — запитав він із теплом. — До речі, чудово виглядаєш.

Комплімент від інкуба? Я — вишенька на торті. За це й зашарітися не соромно. Хоча зосередитися на серйозній розмові під тим його темним, пронизливим поглядом — задачка не з легких.

Йоган не переходив меж. Але… біля нього завжди здається, що межі зсунуті.

— Дякую, все нормально, — збрехала автоматично.

Пауза затягнулась. Йоган мовчав, ніби зчитував думки. Я витримала цей його погляд, але заледве. Шкура інкубська! Перевіряє, чи витримаю?

На щастя, Світланка з кавою не забарилася. А з нею — і шоколадні цукерки. Порятунок у кубі.

— Що там із поліцією? — першою порушила мовчанку, бо нерви вже підходили до межі.

— Домовився. Більше в розслідування лізти не будуть.

— Супер! — я ледь не застрибала від щастя. — Дякую!

Він тільки махнув рукою. Мовляв, що за дурниці, дрібниця.

— Але, Ань… — почав він.

— Що? — напружилась я.

Бо з Йоганом ніколи не знаєш, що вилетить далі. Може бути як щедрий бонус, так і голий факт із натяком на катастрофу.

— Подумай добре. Ну яке розслідування? Старий просто випав із вікна. Банальність. Випадковість. Не пхайся, де нема сенсації. Краще вже напиши матеріал, як домовлялися. Я тобі нове завдання готую.

Як я люблю, коли за мене вже все вирішили. Прям до теплого болю у вилицях.

— Скільки ще днів до контрольного випуску?

— Два, — відповів він. — А що?

— Просто треба. Я не можу це пояснити. Але чуйка каже: там щось не те. Ніби всі пазли на місці, а картина — не складається.

Він міг з мене посміятись. Це ж моє друге серйозне завдання, якась дрібниця. Міг просто сказати «ні» — і все. Але не зробив цього. І це вже саме по собі було подарунком.

Він потер підборіддя. Задумався.

— Чуйка, кажеш? Ну добре. Перевір свою чуйку. Тільки не кидайся грудьми на амбразуру. Не варта ця історія таких жертв.

Переживає?

Шеф — постать неоднозначна. І як би я собі не присягалася ставитися до нього холодно, з осторогою, не підпадати під його чарівність… поки не виходило. Навіть після всього, що пережила — і що дізналася про інкубів.

Цікаво, він досі живиться моїми емоціями? Смачно йому?

— Стаття буде вчасно, — пообіцяла я.

— Дуже на це сподіваюся, — кивнув Йоган, проводжаючи мене тим своїм поглядом, від якого хочеться або втекти, або здатися.

І все ж, із кабінету я випурхнула окриленою. Йоган дав мені зелене світло! А це для журналіста — майже як довіра президента. З його вірою в мене — мені будь-які гори по плечу.

Не стала відкладати справу в довгу шухляду й одразу вирушила до геронтологічного центру. Треба було потрапити до кімнати загиблого і гарненько там роздивитися — якщо вже вчора не вдалося. Сподіваюся, сьогодні буде без зустрічі з «любими» охоронцями порядку.

Пильний Федотич одразу мене впізнав, відклав газетку й висунувся з віконечка.

— Знову завітала? Невже вчора не все вирішили?

— Та завідувачка ваша — зайнята людина. Не встигли вчора все обговорити, довелося мені сьогодні ще раз вириватися.