РОЗДІЛ 3. Полосаті випробування

Спустившись на другий поверх, я зазирнула до завідувачки — її, як і раніше, не було на місці. Мабуть, сьогодні мені точно нічого не світить. Поки ці бовдури тут, навіть Христина Андріївна не стане в пригоді. Навпаки — ще й із задоволенням стане на бік похмурих слідчих і прожене мене геть. Ні, повернуся завтра!

А сьогодні доведеться їхати додому, як то кажуть, з носом.

Кивнула Федотичу на прощання й вибігла надвір — уже сутеніло. Сподіваюся, хоч на останню маршрутку встигну! Бо брати таксі звідси — влетить у копійку.

На автобусній зупинці простояла з пів години — а транспорт ніби вимело. Ні маршрутки, ні автобуса, ні приватника — порожньо! Я вже зібралася викликати таксі в цю глухомань: ночувати посеред парку, в чужому районі, та ще й із лісосмугою зовсім поруч — ну вже зовсім весело! Чи мало кому в голову стукне чіплятися. Дівчина я, нехай і не модель, але все ж дівчина. А ми — істоти більшою мірою беззахисні.

Нічну тишу розірвав знайомий рев мотора, і незабаром біля мене загальмував той самий «Харлей». Данило відкинув забрало шолома й коротко кинув:

— Застрибуй, підвезу.

Прозвучало це не як пропозиція, а радше як: «Що ти знову тут забула, на мою голову, дурепо!» Саме так і почула — зуб даю!

— Дякую, обійдусь, — демонстративно відвернулася від нього в інший бік.

— Ти що, образилася? — розгубився він.

Та ні, бляха, зраділа! Така тепла в нас вийшла зустріч, аж досі ніяк не отямлюсь від ейфорії!

— Не ображайся. У Кулика свої рахунки з журналістами. Не зважай, — нарешті зійшов до пояснень Данило.

Та я вже й сама здогадалася, що в того блондина — своя історія з пресою. Можливо, й захоплива. Тільки ось я тут до чого?

— Ви мені не дали зробити свою роботу, виперли, як якусь безхатьку. А ти тепер так просто: «Не ображайся» — і все?

— Та яка там робота? — розвів руками Данило. — Нещасний випадок, Ань. Старий не прийняв ліки, підскочив тиск — і от він випав із вікна. Чиста випадковість, ми все перевірили.

І от чомусь мені в цю випадковість не вірилося. Ні на мить.

— А де напарника загубив?

— Андрюха залишився теревенити з завідувачкою. Він таке діло полюбляє, — усміхнувся Данило. — Потім сам добереться, на своїй тачці.

Ага, звісно. Базікати він полюбляє — це я вже зрозуміла.

— Угу.

— Не хнюпся, — кинув байкер. — Я ж пам’ятаю, ти далеко живеш, а маршрутки в цей район уже не ходять. Сідай.

— Ні, дякую, — стояла на своєму я.

І хоч тисячу разів твердила собі, що Громченко мені нічого не винен, образа на його байдужість (а іноді й відверту неприязнь) перед Куликом аж буяла, як бур’ян!

— Не дури. Знаю я тебе: неодмінно знайдеш на свою дупцю якусь халепу! — схоже, він почав реально дратуватися.

— А ось тут поправочка, пане слідчий з особливо важливих! — з’їхидничала я. — Ви мене зовсім не знаєте!

Подумаєш, врятував двічі! Ми ж і не спілкувалися як слід. Лише обтискалися. І це зовсім не рахується.

— І що? — насупився він.

— А те, що не ваша справа моя безпека, ясно? Я сама розберуся.

Данило скреготнув зубами.

— Ясно. Ну, бувай, моя самостійна, — і рвонув із місця з ревом.

Навіть шолома нормально не опустив! Ідіот.

Я зіщулилася від прохолоди й закусила губу, вдивляючись услід мотоциклу. Попри спекотні дні, ночі залишалися різкі, з відлунням осені в повітрі.

От хто вигадав цю кляту жіночу гордість? Виграла, зараза!
І що в результаті? Залишилася одна, пізно ввечері, незрозуміло де! Браво, Аню, просто геніально!

Я витягла смартфон і вже майже набрала на пам’ять номер служби таксі, коли той раптом завібрував у руці. На дисплеї — знайома, трохи глузлива фізіономія брата.

— Анька, ти де шляєшся? — вибухнув він ще до мого боязкого «алло».

— Ну, якби біля геріатричного центру...

— Якого… — далі пішла словесна лавина, яку я ввічливо відставила подалі від вуха. Така добірна лайка явно не для делікатної дівочої психіки.

Коли Чиж нарешті видихнув, я вклинилася:

— Та не кричи, робота в мене ненормована, ти ж сам знаєш. Уже таксі викликаю, не кип’ятися.

— Я тобі зараз таке викличу! Ти хоч розумієш, що вночі будь-який непотріб може таксувати?

О, почалося! Справді, здається, навколо тільки маніяки й злочинці, а я — перша ціль у списку.

— Стій, де стоїш, нікуди не йди й ні з ким не розмовляй! Я вже їду!

Відповіді, звісно, не дочекався — класика від Чижа. Просто кинув слухавку.

Мені ж залишалося тільки чекати, переступаючи з ноги на ногу, знайому іномарку. І ніякого я чіпати не збиралася! Звідки він тільки це бере?! Я що — магніт для проблем у людському вигляді? Ну, Чижику... постривай.

Приїхав Мишко на диво швидко. Не дарма я підозрювала в нього генетичний зв'язок із Шумахером.