РОЗДІЛ 2. Гонитва за сенсацією

 — Ого, оце так справи, — протягнув Мишко, задумливо. — А чого я його тоді не бачив?

Я знизала плечима:

— Звідки мені знати? Він може з’являтися, коли сам захоче.

Брат відповів скептичним поглядом. Підозрілий, як і завжди.

— І не дивися на мене, як на хвору в стадії загострення! У мене, між іншим, Ліна у свідках!

— Я його не бачила, — озвалася оборотиця.

Мені пюре мало не стало поперек горла. Зараз знову Чиж почне мене вмовляти на лікарню!

Та ні. Ліна встигла виправитись:

— Але чула. І визнаю — він допоміг нам утекти з Blaze.

— Було таке, — підтвердила я.

— Щось ти про нього базікала тієї ночі дорогою з клубу. Я не надав значення. То це дядько, кажеш? І чого цей твій дядько зі мною поговорити не захотів?

— А я знаю? Чудики — вони ж такі… знаєш, які бувають?

— Які?

— З чудасіями, — хмикнула я в кулак.

Ліна теж усміхнулася.

А от Мишко насупився:

— Гаразд. Якщо знову з’явиться — поклич.

— Навіщо?

— Побалакати хочу.

Мовою звичайною — пику набити. Брат у мене запальний, рудий, з перевертневою кров’ю. Суцільна біда. Просто звір, так.

— Та без проблем, — пообіцяла я.

По-перше, пообіцяти — не значить вийти заміж. А по-друге, Алес, здається, міг вмикати нематеріальний режим. Я ж його з привидом і сплутала спершу! Так що Чижу його не дістати. Шкода. Я б і сама не проти йому вліпити за всі роки мовчанки! Але ж я — пацифістка, так. Треба тримати марку.

Доїла, подякувала за рятівний сніданок і зітхнула так сито, що мало не закотилася на спинку стільця. Ліна з Мишком щось там обговорювали несуттєве, я не втручалася. Просто сиділа й спостерігала краєм ока за Йоганом.

Зіпсувати йому настрій мені вдалося. Не навмисно, звісно… Але приємно.

Шеф не жартував, не підколював, не демонстрував звичних «цмок-цмок, я гарячий мачо». Зосереджено думав. Потім почав телефонувати. Урешті зібрався йти.

Схоже, синочок ігнорує, мерзотник!

Так зіпсувати нерви такому гарному інкубу. Хоча… може, він і не такий уже й хороший? Може, це заслужено? Карма, як кажуть, не спить.

Харчувався мною стільки років, між іншим! Гадюка інкубська! І все одно ж шкода…

Цікаво, як вони з Ліною порозумілися? Вона ж інкубів ненавидить на рівні підкірки — після всього, що ті тварюки в Blaze їй влаштували…

— Я, мабуть, піду, — кинув Йоган.

Ага. Проникливість Ані Машкової — поза межами.

Шеф мого ентузіазму не оцінив. Ну а що? В нього драма, а я тут лукаво всміхаюсь. А я що? Я живу! Тільки-но знову почала відчувати смак життя.

— У «Тиждень»? — спитала я. І сама себе хотіла заткнути. Навіщо?

Погляд Йогана став ще похмурішим.

— Блудного сина шукати. І ти не засиджуйся.

— Це зараз що було?

— Кажу: до редакції рушай.

— Навіщо?

— Нове завдання, — спокійно пояснив він. Хоча з його виразу обличчя ясно: ледь себе стримує, аби не послати мене в зовсім іншу сторону. — Нема чого вдома бока відлежувати. Знайшлася — працюй.

— Е-е-е…

Ні жалю, ні співчуття! Народ пережив стрес, мало не склеїв ласти, а начальству байдуже.

— Знову про пам’ятники писати?

— Про стареньких.

О, ще веселіше. Я скривилась.

Це не залишилося непоміченим.

— І що знову не так? Вирівняй обличчя, Машкова, бо вже страшно.

— Ага, — буркнула я без ентузіазму.

— Не бійся, тобі сподобається. Матеріал не на першу шпальту, але цікавий. Вартий уваги.

— Тобто не черговий непотріб?

Йоган кивнув. А я закосила оком — занадто це підозріло. Мені зазвичай «цікаве» не світить.

— І з якого дива мені така ласка?

— Заслужила. Довела, що можеш писати путнє. Аудиторія підросла, рейтинги пішли вгору. Думала, я тебе далі триматиму на дні?

Ну-у… Можливо?

— Зрозуміло, — буркнула я.

— Ото й тримай в голові: не буду. Якщо далі витягуватимеш хороші матеріали — отримаєш власну рубрику.

Ого! Зараз заздрісники почнуть казитися. Новий виток пліток: «коханка головреда» набуває обертів.

— И-и-и…

— Дякую, Машкова.

— Будь ласка, — знайшлася я. Бабуся з дитинства навчала мене правилам етикету.

— …вчися говорити.