РОЗДІЛ 1. В кожній шафі по скелету

За кілька місяців до описаних подій

— Але звідки така турбота? Що вам до мене?

Писака підійшов ближче й простягнув мені фото. На ньому — моя мама. Зовсім молода, їй щойно виповнилось двадцять. Усміхається, стоїть на тлі інституту. Навіть не здогадується, що менш ніж за дев’ять місяців у неї з’явлюсь я.

— Ви дуже гарна, Ганно, — сумно мовив Алес. — І надзвичайно схожі на Машу.

— Ви знали мою матір?

— Не тільки знав.

Останнім часом я почала ненавидіти такі фрази. Бо за ними — не завжди щось хороше. Я завмерла, кожна клітинка тіла затремтіла в очікуванні.

— Я твій дядько, Ганно.

Та ну?

Цього разу сміятися не захотілося. Та ще та в мене сімейка збирається...

— А Данило хто?

— До чого тут Данило? — здивувався він.

О, ще й вміє дивуватися, цей холоднокровний!

— Ну як же. Хіба він не мій дідусь?

— Який ще дідусь?

— Дуже давно й випадково загублений.

— Ганно! Я серйозно, а ви знущаєтесь! — обурився Алес, нарешті зрозумівши, що я банально тролю його з кам’яним виразом обличчя.

А що? У когось туго зі швидкістю мислення. На відміну від деяких, його ж ніхто не намагався спокушати, викрадати чи пхати під кулі. У нього взагалі нормальна пенсійна історія!

— Які жарти? Я вже днів зо три як складаю генеалогічне дерево. Не підкажете, це останній сюрприз, чи ще хтось із родичів завітає?

Він знітився:

— Перепрошую, що втрутився у ваше життя. І що мимоволі став причиною всього ланцюжка неприємностей…

Ага. А так би я і далі спокійно жила в солодкому невіданні — не знаючи, що під носом шастають інкуби, перевертні, вампіри й інша нечисть.

Хоча... якби не Алес — чи дожила б я до сьогодні? Чи зникла б у тисняві на святі пломбіру? Чи зловила кулю під час стрілянини біля СІЗО? Чи згоріла б у «Blaze»?

Виходить, він мені прямо-таки ангел-охоронець. М’яко кажучи, дивний ангел...

Я стримала емоції.

— Не пам’ятаю, щоб у мами були брати. Виходить…

— Так, — кивнув він. — Я брат Алекса. Ми — двійнята.

— Алекса?

— Це справжнє ім’я вашого батька, Ганно.

Я примружилась. Один — попелястий блондин із крижаними очима, другий — пекучий брюнет. День і ніч. Але постава, рухи, риси… щось спільне таки є. І як я раніше цього не помітила?

Хоча, мабуть, щось підсвідомо відчувала. Просто не хотіла приймати.

— Ага. Недалеко й пішло від Олексія.

— Насправді в нього, як і в мене, прізвище Вишневський. За нашим прийомним батьком. Нас свого часу всиновила родина перевертнів. А Демчук — вигаданий персонаж. Алекс завжди полюбляв дивні ігри.

Алес і Алекс. Ну так, креативненько.

— Темні нахили він успадкував від біологічного батька.

Я потерла обличчя. Голова вже гула від новин.

— Ви ж казали, що вас виховали перевертні.

— Так і є, — підтвердив Алес, сідаючи на пуф біля вікна. — Ми виросли в нормальній, люблячій родині. Але справжній батько був найвищим інкубом. Єдиний, кому вдалося вивести потомство з унікальним набором генів. Він прагнув створити непереможних гібридів. І не цурався експериментів над власними дітьми.

Алес помітно спохмурнів. Видно, що говорити йому про це було важко. Але ж я не змушувала — сам почав, сам і викручуйся.

— Під час чергового експерименту щось пішло не так. Він загинув. І так і не зрозумів, що з нас ніякі суперістоти. Пара цікавих здібностей — і безплідність у подарунок. Алекс, щойно ввійшовши в силу, загорівся божевільною ідеєю: продовжити справу батька. Будь-якою ціною отримати дітей.

Ну от, науковий прорив на ім’я Ганна. Привіт, я — експеримент.

— Невже мама… погодилася на це?

Мене саму мороз по шкірі взяв від такої думки.

— Маша? Та ні, ти що! Вона була чудовою дівчиною. З пристойної родини. Випадкова зустріч з Алексом… Таке буває в житті.

— А ви звідки її знаєте?

— Я викладав в інституті, де вона навчалась.

Алес — викладач? Та ну, серйозно? Сумнів на обличчі був настільки явним, що він сам пояснив:

— Я пішов стопами Вітольда Аркадійовича Вишневського. Нашого прийомного батька. Він і його дружина Марія були для нас справжньою родиною. Інших я не визнаю.

— Вітольд Аркадійович — теж хімік?

— Так. Звідки знаєте?

— Інтуїція. Та й ви схожі на нього, думаю, не тільки зовні, — знизала плечима я.

— Можливо, — кивнув він, замислившись.

— Я натрапила на згадку про вас у старій газеті, коли шукала в архівах.