ПРОЛОГ

— П’ятихвилинна готовність, — скомандував режисер.

Я примружилася від яскравого світла, але незабаром очі звикли, і дискомфорт відступив.

Усі знають: найліпше ліки від розбитого серця — це робота. А якщо від серця залишились самі уламки — то тільки цілодобова. Щоб не думати, не згадувати, не дослухатися до болю. Щоб забути взагалі, як це — щось відчувати.

Справжня пара — це завжди щастя, надійність і велике кохання? Та я з вами залюбки посперечаюся.

Після кожного запису мрія в мене була одна: дотягти знеможене тіло до ліжка. Біль від зради відійшов на другий план, але не щез. Він просто затаївся.

Я ковзнула поглядом по павільйону — за цей короткий час встигла звикнути до передзйомкової метушні так, ніби народилася в цьому освітленні. Почувалася як риба у воді.

Та як би я себе не вимотувала завданнями, ефірами й репортажами — пам’ять про нього, єдиного, кого я досі кохала, накочувала з новою силою. Переважно ночами.

Я вже серйозно замислювалася перейти до другої поради психологів — «клин клином». Кандидатів на роль «клина» навколо було досхочу! Шкода, що всі — нелюди. І з ними зв’язуватися — собі дорожче. Одного разу я вже ризикнула. І до чого це мене привело?

До втечі з рідного міста, з таким поспіхом, наче за мною гналися всі біси пекла!

Хоча ні, біси — тут ні до чого. А от демони, інкуби, перевертні — дуже навіть.

— Ще раз перевірте апаратуру, ефір має пройти ідеально, — знову кинув команду режисер, присадкуватий брюнет за сорок, цілком симпатичний для об’єкта зітхань жіночої частини команди. — Таша, прогін був вдалим?

Молода струнка білявка осяйно всміхнулася:

— Не хвилюйся, Вась-Вась, усе пучком, — показала йому «окей» і повернулася до мене. — Ти як? Усі питання передивилась?

За кілька хвилин нас чекало пряме включення. Ми з Ташею Богуненко ніколи не спілкувалися раніше — тільки бачилися на каналі. Але напруги між нами не було. Вона мала той рідкісний дар  — розташовувати до себе.

— Катю, перестань пурхати перед очима, ми вже, як дві мумії — ані блиску, ані життя! — шикнула Таша в бік гримера.

— Якщо твій жирний ніс засвітиться на півкадра, з Вась-Васем сама будеш розбиратись, — буркнула гримерка, але таки відступила. — Я зробила, що могла. Тепер головне — не пітній.

Це вона до мене. Дарма. Я не хвилювалась. Попри те, що це мав бути мій перший прямий ефір. Після всього, що довелося пережити в тому «магічному світі», я, здається, перестала боятися взагалі.

— Окей, — кивнула Таша. Видно було — не з боязких.

— Прогін проспала, питання переглянула по діагоналі, — скривилась я. — Але не думаю, що в них якась підстава. Тобі ж не вигідно мене зливати?

Тут я була спокійна. Навіщо відьмі світити істинне обличчя нечисті? Навпаки — їй вигідно, щоб я виглядала переконливо. Якщо вже монстрам це так знадобилося.

— Підстава — це скоріше твоя тема, — вишукано посміхнулася Таша. — Але обов’язково зачепимо.

— Тільки в межах дозволеного, — нагадала я. — Не сподівайся на одкровення.

— Подивимось, — стрільнула очима. Чисто по-жіночому, хитро.

Біль прострілив скроні. Знайомий, нав’язливий — супутник останніх двох місяців. Я злегка стиснула перенісся — трохи полегшало.

— У тебе такий стрімкий старт, що голова паморочиться, — зауважила Таша, сідаючи навпроти. — Але хоч іноді варто думати й про себе. Журналістика — не варта твого здоров’я.

Я скривилася. Розумію, що правда… але ні за що не зізнаюся.

— Та все нормально.

— Бачу, як «нормально», — похитала головою вона. — Нашій гримерці довелося викластися на повну, щоб приховати синці під твоїми очима й блідість.

— Дякую. Це моя природна краса, — буркнула я.

— Менше ніж за два місяці ти ведеш ефіри на радіо, знімаєш сюжети для головного телеканалу країни, ще й у розслідуваннях не відмовляєш…

— Так-так-так, — усміхнулася я. Ще недавно це все було недосяжною мрією. А коли справдилось — щастя не додалося. — Турбот — повні руки. Скрізь треба встигнути, себе показати, світ подивитися.

— А от поспати — ні. Забуваєш, — підкинула Таша.

Прониклива. Хоч і не дивно. Що за відьма, якщо не вміє зчитувати міжрядкове?

— Хочеш, дам щось від безсоння?

— Колискову заспіваєш, відьмо? — підняла брову я.

Таша різко зблідла. Очевидно, не чекала, що я знаю, хто вона насправді. Та й я сама воліла б не знати. Шкода, з даром це важкувато. Особливо коли він не просто активувався, а іноді й не піддається моєму контролю.

Один погляд — і я вираховую монстрів серед натовпу.

От і тепер. Вистачило одного обводу очима по масовці — і я вже налічила трьох слабеньких демонів, інкуба, відьму, пару перевертнів… і… Господи. Невже це він?

Той самий, через кого я втекла. Через кого не сплю ночами. Той, чий один лише погляд збиває моє серце з ритму.