У віці 35 років, Боровиковський одружився…
Поки не женився, – співається у народній пісні, – доти не журився… Тож, за класикою фольклору, це «вплинуло» й на його літературну працю…
Вона пішла на спад.
А згодом Левко Іванович став страждати психічними розладами…
– Ти бідний? – Не диво: доля твоя – пані, білоручка. Цілий вік вона знає лише вбрання та відпочинок, та пісні. Цілий вік не вона, а ти за неї працюєш, як на свою пані… (Дві Долі).[1]
З кожним роком ситуація погіршувалася, психічна хвороба прогресувала. У зв’язку з цим йому довелося піти у відставку.
А далі – до рідного села…
З листів, які він писав знайомим, видно, що жилося йому тяжко. Зокрема листи-прохання про збільшення пенсії для утримання дітей та дружини…
[1] Левко Боровиковський «Твори», Київ., 1980., с. 115.