Турок з Унгельта

Грудень 2017

— Поняття не маю, чому мені так тривожно! — Міріам уважно розглядала написи на домофоні однієї старої кам’яниці на вулиці Týnská. — Це весілля сповнене якихось пригод. Спершу батьки, тепер різні турботи, і кожна така от, нелінійна, — дівчина провела рукою дуже велику хвильку. — Добре, що родини беруть на себе всю організацію. Тато зі шкіри лізе, або весілля пройшло за найвищими стандартами. Тільки нам від цього не легше. Була б моя воля, ми б просто посиділи з батьками та друзями. І взагалі все якось…

— Є щось, що тебе дуже непокоїть, так? — запитала Делакруа.

Замість відповіді Міріам натиснула на кнопку. Домофон прохрипів щось нерозбірливе, Міріам назвала своє ім’я та прізвище, а також поінформувала про попередню домовленість. Замок гостинно клацнув, і незабаром вони опинилися у доволі просторій майстерні золотаря. Біля стіни працювали два майстри, а третій, старший, зі смуглою шкірою та близькосхідними рисами обличчя саме відчиняв їм двері.

— Доброго дня, пані Ледерерова, — промовив він хриплим голосом. — Я чекав на вас.

Міріам здригнулася, однак опанувала себе і простягнула руку:

— Доброго дня. Я до вас за рекомендацією пані Еви-Ліни Ганоушкової.

— Кемаль-ага, до ваших послуг. Чаю чи кави? У мене найкраща турецька кава, котру варили мої предки ще в часи битви під Віднем. Готуємо у турці, як і належить, — він посміхнувся.

— Кави, будь ласка, — промовила Юліе, без всякого збентеження розглядаючи прикраси на демонстраційному стенді. Майстер щось кинув, і один з помічників кинувся до кухні.

Міріам відмовилася. Вона присіла на запропонований стілець, дістала із сумки невелику коробочку та простягнула майстрові, що й собі присів по той бік столу. Він дістав золоту брошку, інкрустовану темно-червоними гранатами, довго розглядав: спершу своїми очима, потім під великою лупою.

— Це ваша сімейна реліквія, вірно? Зроблено у Празі за часів Франца-Йосифа. Яка гарна! — зацокотів язиком. — Скільки ж ви хочете за неї?

— Я не прийшла продавати, — з гідністю промовила Міріам. — Її потрібно відреставрувати. Бачите, он там бракує одного граната, а тут — обірвана підвісочка, — дівчина дістала з сумочки чорно-біле пожовкле фото жінки та простягнула майстру. — Ось тут добре видно. Це моя прабабуся, і ця брошка — подарунок мого прадідуся в день весілля. Підвіска там лежить у коробці, але вона ушкоджена, і її, певне, доведеться робити заново. Ну, ще почистити трохи… Скільки ви візьмете за роботу?

В цей час подали каву, і Юліє врешті присіла поряд з подругою, п’ючи напій малими ковточками.

Майстер уважно розглянув фото, потім брошку.

— Ви, напевно, хочете вдягти брошку на весільну сукню, вірно?

Міріам знову здригнулася.

— Бачу, що вірно. Дайде-но вгадаю. Ваше весілля, скоріш за все, відбудеться у травні, бо у березні Песах, а потім до самого Лаґ ба-Омера їх не проводять. Та й після до Шавуота теж. Отже, або другого травня, або вже кінець місяця, — майстер замислився. — А раніше відреставрувати я не встигну, ми маємо багато замовлень. І ви про це знаєте від шановної пані Еви-Ліни, інакше ви б сюди самі не прийшли. То ж до Песаха я зроблю вам вашу брошку.

— Згода! — майстер назвав суму, і Міріам не торгуючись оплатила завдаток.

— Ходімо! — вона легенько смикнула здивовану Юліє, котра було зібралася потеревенити з майстром Кемалем-агою про те і се.

— Та що з тобою трапилося! — промовила вона, коли дівчата опинилися на вулиці Týnská. — Навіть у сутінках відчуваю, що твоя блідість піднялася до критичного рівня двісті!

— Ти переграла у свої гри, — в’яло огризнулася Міріам.

В очах Делакруа спалахнули вогники. Вона схопила подругу за руку та вигукнула:

— Можливо! Але ходімо на глінтвейн, там все й розповіси!

Міріам лише махнула рукою. Вони попрямували вздовж костела Діви Марії над Тином до Староміської площі, де яскравими вогнями вирував різдвяний ярмарок. Попхавшись тут і там, нарешті взяли собі два горнятка з глінтвейном і збиралися було пошукати вільний столик, аж раптом почули голосний сміх. Роззирнулися та помітили неподалік Даркі та Кларіс, що мало не сповзали під стіл від реготу.

— Ну, я… а він… — намагалася промовити Кларіс, але не втрималася і замалим не покотилася.

— Бачу, веселощі у розпалі! Які безсоромні п’яниці! — Делакруа із найсуворішим виглядом нависла над подругами.

— Ми… Ми… — Даркі раптом посерйознішала. — Я розповідала ту історію, коли ми їздили на відпочинок до Крумлова. А Кларіс якусь свою пригоду в Гонконзі.

Делакруа на мить завмерла, а потім і сама вибухнула сміхом, так, що мало не пролила на себе глінтвейн. Навіть Міріам посміхнулася, на її щоках проступив легкий рум’янець. Насміявшись досхочу, четвірка розташувалася навколо столику.

— У тебе щось трапилося? — запитала Даркі, дивлячись на Міріам. — Ти ходила до Кемаля?

— Так, і в цьому проблема. У мене… — Міріам зробила ковток. — Я захворіла на туркофобію. Це, мабуть, через весілля. Ми так довго добивалися цієї можливості, ми витримали такий шалений тиск моєї родини, котрій не до кінця подобався наш зв’язок. що тепер кожна маленька проблемка здається мені катастрофою всесвітнього масштабу. Чи це я стомилася… Не знаю…

— Чому ти злякалася того Кемаля? Дуже приємний чоловік, пригостив такою кавою! — запитала Делакруа.

Міріам зробила ще ковток:

— Мене кілька місяців переслідує легенда про турка. Тут, в Унгельті, — вона кивнула в бік костелу Діви Марії над Тином, — колись жила родина торговців. Взагалі це була така собі фортеця, де іноземні купці могли безпечно зберігати свій крам, а згодом і продавати його. І у тої родини була молода донька, золотоволоса, довга коса. Дуже гарна! Вона закохалася в одного приїжджого турка, назвемо його Селімом, він у неї. Мешкав він в тому Унгельті якийсь час, і навіть посватав ту дівчину. Але треба було йому поїхати до Стамбула по новий крам. Ось. Ви були у Стамбулі?