Святомартинський бал

Початок листопада 2017
— Навіщо на Карловому мосту гуси? — Кларіс здивовано розглядала величеньку зграйку птахів, що ґелґотіли собі у невеликій загорожі. Над ними нависла скульптура святого Каетана, котрий дивився кудись у небо замріяним поглядом, та високий молодик, що пильнував птахів.

— Це для ходи у день святого Мартина! — Міріам і собі зазирнула до загорожі. — Які милі. Коли починаєте? — запитала у хлопця.

— А он, вже зібралися!

Біля Малостранської над натовпом висився вершник у римських обладунках. За ним проглядався віз та кілька музик у давніх вбраннях. Заграли волинки, барабан та лютня, і вся процесія рушила у бік Старого міста. Щойно вони порівнялися з імпровізованим загоном, хлопець випустив гусей, і ті прилаштувалися після великого воза, на котрому Кларіс з подивом помітила велику купу снігу.

— Що це? Навіщо?

— Це аби взимку снігу прибуло. Ходімо за ними!

Вони прослідкували слідом, і навіть проштовхнулися до музик, просування котрих стримували гуси. Процесія саме зупинилася на хвилю. Чоловік, що грав на лютні, з дуже автентичною середньовічною зовнішністю, посміхнувся до них і рушив слідом за гусаками.

Зрештою вся процесія дісталася до сцени на Кржижовницькій площі. Вершник, котрий грав роль того самого святого Мартина, зліз з коня, вийшов на сцену, і представники влади міста привітали пражан з успішним доставленням снігу. Дівчата трохи послухали концерт, а потім пішли через міст до кав’ярні пити каву.

— Не розумію, до чого тут гуси! — дивувалася Кларіс.

— Кажуть, коли святий Мартин ховався від людей, що хотіли обрати його на єпископа, то саме гуси видали. А ще вони врятували Рим, і взагалі дуже корисні пташки.

— Як це, Рим? — округлила очі дівчина.

Міріам втупилася у подругу:

— Ти й справді з місяця звалилася.

В цей момент запищав її телефон. Вона натиснула кнопку, і на всю кав’ярню долинув дзвінкий жіночий голос: «Де ви швендяєте?!»

Міріам розрахувалася та настійливо потягнула Кларіс за рукав до виходу. Вони проминули невеликий імпровізований ярмарок на Малостранській площі, і пішли нагору, до квартири Делакруа.

Двері їм відкрила Даркі. Сама власниця сиділа посеред кухні у світлі двох світлодіодних ламп, а над її зачіскою чаклувала жінка, котра здавалося точною копією Делакруа, тільки років на п’ятнадцять старше. Чи, може, десять? В кожному разі випадку миловидна жіночка скидалася на старшу сестру Юліе: така ж копиця русяво-солом’яного волосся, такі ж очі сірого кольору, таке ж легке ледь помітне ластовиння. Приблизно одного зросту, і такої ж постави. Навіть посмішки схожі.

Дівчата привіталися та розсілися собі у кімнаті за чаєм, спостерігаючи, як жінка чаклує над зачіскою Юліє.

— Знайомся, Кларіс, це моя мама, Світлана. А це Кларіс, вона нам дуже сильно допомогла.

— Он як, дуже приємно, — відповіла жінка мелодійним голосом. — Вже вирішили, що вдягнете на бал?

— Свіжий реліз «бейбі», створений саме для таких оказій, — відповіла Кларіс та, покопирсавшись у торбі, витягла запаковану у фірмовий пакет сукню блакитного кольору. Розгорнула, та повісила на плечики на двері. Потім дістала капор та черевички у тих же блакитних тонах.

— У мене теж «бейбі», — відгукнулася Юліе. — Чудовий рожевий набір з перелиною та великою шпилькою. Ондо висить під плівкою.

— Я шила на замовлення, — додала Міріам.

— А я взяла готику, — Даркі й собі витягла готичну сукню з пелеринкою. — А капор я візьму зі старого набору.

Вправні руки нахилили голову Делакруа трохи на бік.

— Зараз мама закінчить мою зачіску і займеться вашими, — Юліе стрільнула очима у дзеркало, поставлене на кухонний стіл. — Сподіваюся, ви не нікому не казали про бал?

Вся трійця поспішила заперечити факт витоку інформації. За якихось десять хвилин настала черга Міріам. Юліє ж всілася до крісла і почала щось дивитися у телефоні.

— Зовсім забула! — пані Світлана відірвалася від неслухняного волосся Міріам, засунула руку до шопера, що висів на ручці дверей до шафи, та витягла книгу з яскравою обкладинкою та написом кирилицею «Снігова королева». — Це тобі з України. Ти ж любила цю казку в дитинстві. Дивись, які чудові ілюстрації!

Юліє відклала телефон та кинулася до книги. Відкрила, зачаровано погортала сторінки, потім простягнула Кларіс та Даркі, а сама простягнула руки до обіймів:

— Дякую, мамочко! Це шикарний подарунок. Я навіть думала колись поставити її у нашому театрі. Дивіться, яка краса?

— Гарна книга, — підтвердили дівчата у два голоси.

— Тільки я кирилицю не розумію.

— Я вас навчу, якщо треба, — засміялася жінка та повернулася до Міріам.

Останньою, вже після Даркі, була Кларіс. Вона всілася на крісло, пані Світлана деякий час розглядало сріблясто-біляве волосся, взяла пасмо до рук, уважно розглянула, а потім нахилилася нижче, ніби щось поправити та тихо запитала:

— Ти ж не людина?

Кларіс кинула погляд на подруг, але ті захоплено розглядали ілюстрації та не звертали увагу на неї. Вона легенько похитала головою.

— Добре, спробуємо так! — промовила вголос пані Світлана та почала розчісувати волосся дівчини. — Насправді я не перукарка, і не стилістка. Ще коли грала в університетському гурті, то навчилася робити дуже класні зачіски моїм друзям. Та й потім працювала стилісткою.

— Ви вчилися у Празі? — запитала Кларіс.

— Ні, у Київському політехнічному інституті. Добре, не крутись, зараз буду творити диво у місті див, духів та таємничих дівчат.

Закінчивши укладати зачіску Кларіс, пані Світлана почала збиратися.

 — Мамо, ти не хочеш ще посидіти, попити з нами часу. Ми ще маємо, — Делакруа кинула погляд на годинник,  — чотири години. Хоча нам треба бути раніше, годинку для тебе ми знайдемо.

 — На жаль, на мене чекає ще один гість вашого балу. І там треба дуже заморочитися!  — пані Світлана блиснула окулярами, накинула жовту під колір волосся куртку.  — Гарно вам побавитися, таємничі дівчата.