Чудовисько вулиці Горської

Вересень 2017

— Пан Йозеф власною персоною!

Делакруа тицьнула у кнопку домофона, відкрила двері внизу, визирнула до кімнати та зробила промовисті великі очі. Даркі знизала плечима, мовляв, нічого незвичайного, а Кларіс перегорнула сторінку старого журналу Gothic & Lolita Bible та поринула у вивчення вбрань осінньої колекції 2006 року.

Пролунав дзвінок, надзвичайно швидко, ніби водяник просто телепортувався від з вулиці до найвищого поверху будівлі. Делакруа відчинила двері, гість пройшов до середини, зняв капелюх-циліндр, вклонився, присів на вільний стілець, а Юліє принесла мисочку з водою, до котрої гість вкинув кінець свого довгого шарфа. Водяник подякував та поклав на стіл макові пироги. Дівчата відірвались від своїх занять, привіталися та зацікавлено дивилися то на пироги, то на пана Йозефа.

— Це ж з ресторану «Hostinec Na Slamníku»! — вигукнула господиня. — Кларіс, частуйся, кращих не знайдеш у всьому місті. Уявляєш, вони печуть їх у справжній печі! Це хвилин десять пішки від нашого нового місця, ми туди часом бігаємо у перервах між репетиціями. А у вас вони звідки? Де ж Карлів Міст, а де Дейвіце?

— Друзі почастували, а я вас, — підморгнув водяник. І враз посерйознішав: — Є біда!

Дівчата нашорошили вуха.

— Рада Духів та Привидів Праги вирішила в цьому році зробити Великий Святомартинський Бал. Це одинадцятого листопада. Призначили розпорядника, одного безголового привида, давнього знавця наших традицій, що втік із шумного Старого Міста на тихші околиці. Мешкав він на вулиці Горській біля входу до парку «Зтраценка». В цю ніч оголосили збори, де мались обговорити деталі балу. І він не прийшов. Ми вислали до нього гінців, але не знайшли жодного сліду.

—   Пхе! Як безвідповідально! — задерла носа Делакруа. — Знайшли кому довірити таку відповідальну подію! Певне, геть з його порожньої голови випало, що він щось там вам обіцявся. Давайте краще я проведу бал! Повірте, я вмію!

—   Навіть не сумніваюся, однак людина не може вести такий захід. Місцеві духи та привиди його не бачили від учора, але казали, що у цю ніч їх непокоїло виття у тому парку. А ще відчували неспокій. Ніби щось страшне почало там тинятися.

— Що б це означало? — Кларіс швидко стрільнула очима. — Може, це якийсь собака?..

— Чи вовк, — водяник поглянув на гостю. — Кажуть, Прагою тиняється один такий

Даркі та Делакруа перезирнулися.

— І що ви хочете від нас? — запитала Юліє. — Ви ж ніби маєте свою службу захисту. Мисливці на привидів давно не навідувалися до Праги. Екзорцисти теж повивелися. А чим взагалі примітна та околиця?

— Зараз нічим. А в старі часи там мешкали дуже сильні злі духи. Один з’являвся у вигляді великого чорного собаки, що атакував усіх, хто мав необережність швендяти вночі, а зазвичай це були солдати варти, бо там якраз йде міська оборонна стіна. Інший, велике схоже на людину створіння мало замість обличчя череп, не менш неприємний вбивця. Жертв стало настільки багато, що тоді всі безголові привиди та духи Праги зібралися на нараду, де вирішили знищити свавільних злодіяк. І таки перемогли обох. І понад двісті років про них ніхто нічого не чув.

— Мені Лаура розповідала про ті часи, — пошепки промовила Даркі. Її почало трусити, так, що Юліє обійняла подругу та запитала:

— А ми чим можемо допомогти?

Водяник спокійно відпив чай, поставив чашку на стіл:

— Зараз духів значно поменшало. Сил тих, хто залишився, не вистачить, аби подолати такого сильного духа, якщо це він. То ж Рада попрохала втрутитися хранительок. А за можливості ще й порятувати розпорядника.

Юліє обперлася об стіну та схрестила руки. Вона дивилася то на водяника, то на подруг, потім визирнула до вікна:

— Ми у неповному складі. Мірі безсила, Даркі… Вона своєї тіні боїться після того… — вона кинула швидкий погляд на подругу. — Де інші ми поняття не маємо. Я сама. Ну, теоретично, ми можемо організувати якусь розвідку, але у прямому зіткненні ми можемо програти.

— Ти не сама… Я, я хочу подолати свій страх! — смикнулася було Даркі, але Юліє поклала їй руки на плечі.

— Сонце моє, не тим разом. Цей привид дуже небезпечний. І не факт, що це привид.

Кларіс, що досі замислено розглядала свою чашку, підняла голову і скоса подивилася на Делакруа:

— Я піду з тобою.

— Стоп! Ти не хранителька і не маєш встрявати у наші справи! Так, ти бачиш привидів, пан Йозеф тебе визнав, але я не можу підставляти тебе.

— Дослухай, що вона тобі скаже, — твердо промовив Йозеф.

Кларіс відтягнула манжет блузки, показавши тонку смужку металевого браслета.

— Якщо тобі потрібна допомога тої, хто має силу, саме час її прийняти, Юліє.

* * *

— Це там!

Вони стояли на бастіоні Вишеграду та дивилися по той бік величезного провалля на старовинну стіну, що змією вилася від костелу Вознесіння Діви Марії до кордонів Нового Міста та Фоліманки.

— Дивне місце, як для духів, — Кларіс опустила фотоапарат з телескопічним об’єктивом. — Там же корпуси університету, купа народу. Зверху туристи, прочани. З чого той розпорядник взяв, що це тихе місце?

— Йозеф його зна. Може, той привид любив книги читати? Он у тому корпусі бібліотека.

— Взагалі, в академічному середовищі, як і у монастирях, часом незреалізовані бажання виливаються або у дивні перверсії, або злочини. При цьому не обов’язково, аби злочинець був духом, чи там привидом, — Кларіс скрутила об’єктив та поставила звичайний. — Цілком можливо, що наш любитель привид-непінгу зараз читає лекцію чи риється у старих фоліантах. А, може, й проводить засідання кафедри. Завкафи, знаєш, то найбільші хижаки. Прямо герцоги-вампіри.

Делакруа здивовано дивилася на подругу:

— Звідки такі глибокі знання академічного середовища? Працювала викладачем?

— Ні, спостереження за моїми professores. Ходімо, дослідимо це дуже тихе місце.

Дівчата повернулися до станції метро «Vyšehrad», а звідти видибали на Нусельський міст, котрим доволі швидко дісталися до костелу Вознесіння Діви Марії. Пройшлися вздовж стін, ресторану, де саме тривав ремонт, видибали на бастіон помилуватися видами на Вишеград, потім зазирнули до парку «Зтраценка», зробили коло навколо району, і нарешті знову випензлювали на бастіон.