Голем

Частина перша. Старий сейф

Травень 2017

— Хто ці люди?

Косоокий чоловік підняв очі з розкладених на столі чорно-білих фотографій на дівчину, котра розкинулася перед ним у кріслі.

— Це офіцери та солдати «Аненербе», дотичні до експериментів над людьми у концтаборі Аушвіц у часи Другої Світової. Більшість цих щурів мертві. Однак дехто мав нахабність сховатися та дожити до нашого часу. Нещодавно я отримав інформацію про такого собі звичайного кравця Петара Тихого з Опави. Котрий зовсім не Тихий, і тим більше не Петар, а Ганс Кьолер, гауптштурмфюрер СС. І він досі живий, і досі не покараний. Маю для тебе завдання.

Дівчина у кріслі напружилася.

— Нам стало відомо, що з Аушвіцу він втік з невеликою скринькою. Є інформація, що ця скринька і досі у нього вдома. Сьогодні наш Тихий, котрий зовсім не тихий, потрапив до лікарні з інфарктом. Твоє завдання пролізти до його будинку викрасти ту скриньку та привезти її мені. Вона не належить йому, а є родинною реліквією нашого клієнта. Зважай, на будинку може стояти магічний захист. Тебе на місці зустріне Войта, він допоможе.

— А що з цим Кьолером?

Чоловік втупився у Кларіс:

— Про нього подбають ті, чиї батьки вижили в тому пеклі. Ти ж бо не вбиваєш людей?

— Ні, доне, я не вбиваю людей.

* * *

Войту вона підібрала на тролейбусній зупинці «Лікарня». Звичайний чоловік, по обличчю такого погляд ковзає та не затримується. Такий, як усі. Чоловік дістав пачку цигарок, запитально поглянув на дівчину, та заперечливо похитала головою.

— Тютюн забиває нюх. Він там? — вона кивнула голову у бік лікарні, котра залишилася позаду.

— Так. Донька прилітає із США сьогодні ввечері

— Не добре. Де ми затримаємося?

— Ніде, — заперечив Войта. — Про цього діда вже поповзли плітки. З хвилини на хвилину можуть нахабно наскочити москалі. Їдьмо до його будинку, зараз поки прямо, і не поспішай. Там на роздоріжжі повернеш на право. Поки доїдемо, введу в курс справ.

Кларіс гмикнула. Войта покопався у кишені та дістав ключі. Дівчина кинула скоса погляд:

— Від квартири?

— Від будинку. І ще один, найголовніший . Вони йому вже не знадобляться, а нам навіть дуже.

— Чудово. Принаймні мені не доведеться вошкатися із сейфом. Хоча, — Кларіс кинула погляд на яскраве травневе сонце. — Я б воліла залазити туди вночі.

— Немає у нас часу. Коротко кажучи, хата на сигналізації, а також на магічній охороні. Дід не дарма в «Аненербе» штани протирав. Так сталося, що я був у нього вдома колись. коли він ще шив чоловічий одяг. І пам’ятаю, він у кутку у майстерні тримав старовинний сейф, здається, ще німецький… Так, тут направо. Будинок там за деревами не дуже видно. Є другий вихід, невеликий сад, за котрим занедбана садиба сусіда, до речі, якогось місцевого офіцера служби держбезпеки. Дід не особливо любив публічність.  Дружина померла, щотижня приходила наймана прибиральниця, готувала їсти. А ось і він.

Кларіс повільно проїхала повз, кидаючи бокові погляди на фруктові дерева та плющ над аркою перед входом. Над будинком вона помітила тонку плівку чорної аури. Садиба виглядала дещо занедбаною та безлюдною.

Машину залишили на невеликій стоянці неподалік, вийшли та пішли порожньою вулицею у зворотному напрямку, приглядаючись до околиць. Кларіс закинула за плечі звичайний рюкзак, Войта нарешті запалив, тримаючи цигарку так, аби дим не йшов на супутницю. Вони виглядали мов туристи, котрі шукали дешевий хостел на околиці міста. 

— Сигналізація там складна? — запитала тихо дівчина.

— Так, але вночі я її трошки змодифікував. То ж будинок лише на магічній охороні.

За мить вони дісталися до місця. Кларіс сторожко роззирнулася, натягла рукавички, відкрила хвіртку та сміливо пірнула під густе листя. Войта не відставав. На хвилю затрималися перед дверима. Кларіс простягнула руку, взяла ключ. Навколо неї з’явилася легка аура лавандового кольору. Дівчина торкнулася дверей, вставила ключ, повернула, відкрила двері, взяла Войту за руку, і вони обидва зробили крок до середини. Чорна плівка, що оточувала будинок, спершу ніби прогнулася, а потім лавандова оболонка немов пропалила у ній отвір.

Вони обережно пройшли через невеликі сіни, потім вітальню, котра колись була майстернею: біля стінки стояла швейна машина, поряд оверлок, і ще одна. Чохли, здавалося, ніхто не знімав роками, і навіть особливо не протирав пилюку.

— Як так у тебе вийшло пройти?

— Просто пірнула. Моя охорона проти його. Ти краще пильнуй, а я буду шукати.

Сейф знайшовся у спальні на другому поверсі. Кларіс присіла біля нього, взяла ключ, повернула, а потім легенько потягнула ручку на себе, однак двері не відкрилися. Руки пірнули до рюкзака, дістали дві відмички та стереоскоп. Почала слухати тут і там поверхню, кілька разів постукала, придивилася, намацала щось ніби невидиме. Обережно дістала невеликий флакончик, струснула, зняла ковпачок і приснула кілька разів на це щось невидиме.

На корпусі проступила ручка з цифрами.

— Войта, — вона визирнула вниз. — Він називав якийсь код?

— Ні. Він приїхав у непритомному стані.

Кларіс зітхнула, присіла, засунула відмички до середини замка і почала копирсатися. Час минав, внизу почулися нервові кроки, Войта зазирнув до кімнати, кинув незадоволений погляд на сейф та повернувся назад.

Кларіс зупинилася, ще раз оглянула сейф, потім знову попшикала всю поверхню і раптом побачила на корпусі код 19181945. Хижо посміхнулася та почала вертіти ручкою. Після останньої п’ятірки в середині щось заскреготало і двері відкрилися.

— Ось воно! — витягла невелику скриньку та сховала її до рюкзака. Туди ж закинула дві течки, зазирнула вглиб, витягла пачку купюр з портетом Леніна, гмикнула.

— Вшиваймося! — на гору піднявся Войта.

Кларіс завмерла: біля будинку загальмувала машина. Хтось вискочив з неї, і кілька чоловік підбігли до дверей. Один з них було торкнувся ручки, але із сичанням відскочив.