Як Даркі Празький Орлой рятувала

Кінець листопада 2016

— Мені порадили звернутися до вашого музейного реставратора, в мене тут стара музична скринька.

Високий світловолосий молодик нахилився ближче до касирки Чеського Музею Музики, котра майже було закуняла під вечір. Та подивилася на нього спершу з подивом, потім розумінням, назвала номер кімнати та пояснила, як пройти.

Охоронець провів клієнта до однієї з кімнат, відчинив двері та гостинно запросив до середини. Хлопець здивовано роззирнувся: приміщення не мало нічого спільного ані з реконструкцією музичних скриньок, ані взагалі з майстернею — скоріш типовий офіс. Шафка з течками, підписаними по роках, столик з чайником та чайником, кавова машина, акуратно виставлені чашечки, рушничок. Біля дверей до іншого приміщення за двома моніторами ховалася дівчина з чорним прямим волоссям до плечей в ідеально випрасуваній блузці з відливом та вишивкою. Волосся прикрашала шпилька зі срібною квіткою. Вона швидко набирала текст, мугикаючи якусь, здається, іспанську, пісеньку під ніс. 

— Доброго дня, — привітався він. — Моє ім’я Адам.

— Доброго, — дівчина відірвалася від екрана і перевела погляд на хлопця. — Чим можу допомогти?

— Маю старовинну музичну скриньку. Колись вона працювала, але потім в ній щось зламалося. І ось… — він дістав з рюкзака коробку, розкрив її та показав вміст дівчині..

Та кинула погляд, спершу на потерту поверхню кришки, колись розмальовану яскравими насиченими кольорами, потім на хлопця.

— Добре, залиште, ми подивимося, що можна зробити.

— Чи міг би майстер зараз глянути?

— Майстер звільниться за пів години, — твердо відповіла дівчина. — Можете зачекати, або ж повернутися пізніше. Чай, кава на столику, тістечок, на жаль, не маю.

Хлопець кивнув головою, забрав скриньку, зробив собі чай, всівся до на диво зручного крісла, дістав книгу і поринув у читання. Дівчина ж продовжила працювати з документом.

Рівно за пів години вона встала та промовила.

— Ну, ходімо, — відкрила двері позаду та пірнула до темної кімнати.

Хлопець підскочив, підхопив рюкзак та пішов слідом за нею. Позаду приймальні знаходилася власне майстерня. На поличках стояли різні годинники, музичні скриньки, інструменти. Вздовж стіни хлопець побачив кілька різних верстатів, а ближче середини ідеально вичищене робоче місце та стілець з накинутим на нього чорним халатом. І жодної присутності іншої людини.

Дівчина рвучким рухом відсунула стіл, накинула на себе халат, котрий доволі непогано пасував її чорному волоссю, начепила на волосся обруч з лінзою, сіла за стіл та почала розкладати інструменти.

— Ну, давайте її сюди.

— То… — хлопець не міг добрати слів, — то ви і є майстриня?

— Ні, я її привид, — глипнула на нього дівчина, вмикаючи настільне освітлення. — Ну?...

Хлопець поставив перед нею скриньку, а сам присів на стільця.

Дівчина взяла її до рук, роздивилася зі всіх сторін, потім поставила, відкрила кришку, взяла пінцет і почала копирсатися в середині.

— Уммм, Franz Rzebitschek, класика. Так… Тут так… А тут… — вона підняла погляд на хлопця. — Це займе не менше двох місяців. На жаль, я не маю донора, виготовлення всіх деталей займе багато часу. Якщо ви хочете, — вона покрутила скриньку, — повну реставрацію, з розписом, то десь до березня. Я б рекомендувала повну, скринька в доволі гарному стані, над нею варто попрацювати. На продаж готуєте?

— Та ні. Це пам’ять про дитинство та про дідуся і бабусю. Знаєте, вони любили слухати її музику.

Дівчина зітхнула.

— Розумію. Це коштуватиме, — вона назвала суму. Хлопець кивнув. — От і добре, ходімо, оформимо замовлення.

Вони повернулися до офісу. Адам дивився на те, як дівчина швидко заповнює формуляр, потім звернув увагу на її руки. Тонкі пальці мали кілька дрібних подряпин, але не скидалися на такі, котрі постійно працюють з інструментами.

— Що ви так розглядаєте? — дівчина і собі підняла руки та подивилася на делікатний манікюр.

— Вони дуже гарно пасують до дрібних маніпулятивних операцій. Я б сказав ідеально.

— А, дякую! — дівчина повернулася до набору документа.

Після того як Адам пішов, майстриня повернулася до скриньки та почала її розглядати, а потім й розкручувати. За якийсь час пролунав гучний стукіт у двері. Дівчина відклала роботу та пішла до дверей.

— Даркі, ми ж домовлялися на пів на шосту! — до офісу увійшла Міріам, за руку вона тягла Кларіс.

— А зараз котра? — майстриня кинула оком на годинник на стіні, котрий показував шосту. — Ой!

— Вічно тебе треба витягувати! — незадоволено бурмотіла Міріам. — Ми тричі тобі телефонували, але ти не відповідала. Чим це ти таким тут займалася.

— Ходімо, покажу, — Даркі завела дівчат до майстерні та тицьнула їм корпус музичної скриньки, механізм котрої вже лежав у спеціальному лотку з позначкою. — Це справжній празький Franz Rzebitschek часів Франца Йосифа! Дивіться, дивіться!

Дівчата розглядали візерунки на кришці, а потім Даркі накинула свій чорний плащ з каптуром, дістала з кишені телефон, на котрому було кілька пропущених дзвінків. Насупилася та набрала один з них:

— Мамо, у мене все в порядку, мене не з’їли, не викрали, не вбили, не перетворили на привида, а якщо перетворять, то обов’язково прийду до тебе о дванадцятій. Так… так… А ви як?... Добре… Буду в неділю. А тато там поряд? Давай! Ахой! Як ти?... Слухай, що мені принесли. Скриньку Franz Rzebitschek! Таку… Гарну! В такому собі стані, але є надія… Завтра заскоч до мене, покажу… Чудово, чекаю!

Вона попрощалася і поклала слухавку.

Раптом телефон знову завібрував. Даркі натиснула кнопку і приклала до вуха.

— Так.. Що, знову?.. Як так?.. І що, окрім мене нікого немає? Справді? Па-а-ані, Меланіє, я буду… Тоді у мене є прохання. Чи можу взяти із собою двох подруг, най подивляться… Чесніше та порядніше дівчат я не знаю! Так! Дякую!

Вона перервала дзвінок та промовила: