Привид, котрого не боюся

Вересень, 2016

—  Шикарно! Шикарно! — Делакруа крутилася перед дзеркалом, розглядаючи свій костюм. Потім притягнула до себе Міріам та Кларіс. — Дівчата, ми такі красунечки!

У білому фраку та циліндрі Делакруа виглядала ніби чарівник з давніх легенд, котрому закортіло піти потішити свій слух в опері. Задоволена зі свого вигляду, вона посміхалася, ловлячи на собі та подругах зацікавлені погляди відвідувачів.

Дівчата стояли перед дзеркалом на першому поверсі Народного Театру, вони щойно пройшли контроль і чекали на Даркі, котра, згідно з повідомленням, ось-ось мала надійти. Кларіс розправила свою сукню у лавандових віддінках, потім перевела очі на Міріам.

— Ти дуже елегантна сьогодні.

— Ти теж.

Дівчата розійшлися та зробили кніксен одна до одної. Делакруа картинно підняла тростину зі срібною головою барса та промовила:

— О, Аполлоне, прийми нас у своєму храмі мистецтв!

— Веселитеся? — дівчата почули нявкаючий голос зі сторони сходів.

Вони обернулися та побачили Даркі, котра з недовірою дивилася на них з-під чорного капору. Кларіс та Міріам знову зробили кніксени, на цей раз до прибулиці, та гмикнула, однак і собі привіталася таким же чином.

Кількадесят відвідувачів у традиційних вечірніх костюмах та сукнях кидали погляди на подруг, більшість посміхалася, хтось навіть зробив комплімент. Делакруа картинно вклонилася, знявши циліндр.

— Ви чарівниця? — пропищав голос. 

На дівчат дивився хлопчик років семи. Його батьки саме розглядалися за буфетом, і на хвилю випустили з поля зору сина.

— Ви співаєте в опері? А пані, — він повернувся до Даркі. — Ви — Єжибаба?

— Так, — задоволено промурмотіла дівчина. — Я страшна відьма Єжибаба. І я... Тебе... З’їм!

Хлопчик засміявся та побіг до матері, що саме його гукнула.

— Ні, я розумію, що «Русалка» це гарна фентезі-казочка, але ж не для таких малюків, — зауважила Міріам.

Пролунав перший дзвінок.

— Хай привчаються до прекрасного змалку! — Делакруа кинула погляд на годинник на ланцюжку, котрий тримала у кишені фрака. — Ходімо!

* * *

— І як тобі? — запитала Міріам у Кларіс.

Очі гості Праги горіли, мов два вуглики:

— Неймовірно! Які декорації. А як співав водяник. Оце водяникове «б’єда»! Мені так русалоньку шкода…

— Хех, це ж Дворжак! Обожнюю цю оперу, — Делакруа дістала з кишеньки годинник на ланцюжку: — Слухайте, ще й десятої немає. Може чаю поп’ємо де? Он, «Slavia» ще відкрита. Ви як?

— Ну… — зам’ялася Міріам. — Можна.

Даркі, занурена у власні думки, промимрила щось на кшталт «давай», і Делакруа впевненою ходою повела все товариство до кав’ярні напроти театру.

О такій пізній годині «Slavia» стояла напівпорожньою, то ж офіціант провів все товариство до столика під великою картиною, на котрій пан напідпитку дивився крізь напівпрозору зелену жінку. Більшість замовила собі трав’яні чаї та тістечка, лише Даркі каву, і то найміцнішу.

— Мені є про що подумати, — пояснила вона.

Замовлення принесли швидко, і незабаром дівчата почали дегустувати солодощі.

— Я от не знаю, де вони кращі, тут, чи в «Louvre», чи в «Obecní dům» — задоволено облизувалася Делакруа.

— Любиш ти такі пафосні місця. В Празі є багато інших кав’ярень з дуже гарним вибором, — зауважила Міріам. — І куди демократичнішим цінником.

— Зате тут ми з тобою пили першу каву, та й потім частенько тусили.

— А розкажіть, як ви познайомилися? — запитала Кларіс, котра щойно доїла свій шоколадний тортик.

Делакруа та Міріам переглянулися, і на обличчі першої з’явилася посмішка, ніби вона згадала щось приємне. Краєм ока Кларіс помітила, що Даркі якось насупилася.

— Ми познайомилися на телепрограмі. Я тоді вчилася на першому курсі в універі, і нам дали завдання зробити якийсь репортаж. Вибрала дитячу програму, на котру мене могли провести за лаштунки мої знайомі. Там мав виступати хор Bambini di Praga, тоді вони були дуже популярні. І досі пам’ятаю, як серед дітлахів стоїть Юльчі, ніби велетень серед карликів.

Кларіс з подивом подивилася на Делакруа, вперше почувши її справжнє ім’я.

— Ой, було, було таке! — підхопила та. — Ми мались співати для Карела Гота. Нас висмикнули несподівано, бо головний хор студії Bambini di Praga, «A1» десь повіявся з концертами, «A2» — це той, що грав для чеського телебачення, якраз у цей вечір записував різдвяну програму. Тому взяли один з хорів «B», тобто наш, дали форму головних. Зрештою, чи не байдуже, хто щебетатиме діду пісеньку про «Бджілку Маю». А співали ми добре, квітки тицяли, він так розчулився! В тому хорі нас мало бути кілька найстарших, але Івка захворіла, а Монічка як тоді не виглядала на дорослу, так і зараз. У неї оно й досі питають документи, коли вона купує вино. Ну, а мені вже було 16, дівчина о-го-го, найстарша у групі. Тому у мене Мірі й взяла найдовше інтерв’ю.

— Правильно! Бо малі дівчатка трохи стидалися, а ти виглядала самовпевненою і була дуже балакучою. Ми, власне, з того інтерв’ю і дружимо.

— О, так, солодкі спогади! До ре-е-ечі!

Делакруа дістала телефон і почала гортати фото, аж поки щось не знайшла.

— Це фото нашого хору з якогось концерту. Може навіть і того, де Мірі була. Впізнаєте? — вона тицьнула виделкою в одну з наймолодших дівчат, круглощоку, з двома смішними кісками та відкритим лобом.

Даркі знову зиркнула на подругу, чи то розлючено, чи то занепокоєно.

— Ні… ні… — Мірі посміхнулася. — Справді? Така мила!

— Даркі, це ти?.. — невпевнено промовила Кларіс.

Колишня хористка легко кивнула головою.

— В житті б не здогадалася. Ти ж зараз худюща, ніби рік не їла, — з недовірою в голосі Міріам повернулася до Даркі.

— Та що ви так розщебеталися, — гримнула та. — Ну, дитина, то й що з того!

— Ну, ну, перепрошую, з мене тістечко! Але Evanescence та HiM ти тоді вже слухала. На чому ми,  — Делакруа взяла подругу за руку, — й зійшлися. Пам’ятаєш, як позичала у мене диски?