Лібуше

— Слухай, Міріам, якого ти мене притягла смажитися на цьому Вишеграді! От лежала б собі вдома під кондиціонером і читала б «Мо Дао». Знаєш, який там класний Вей Усянчик?! 

Чорноволоса дівчина скоса подивилася поверх круглих окулярів на подругу, русоволосу міцненьку круглолицю сусідку, що задоволено підставляла обличчя літньому сонцю, закрила томик поезії Бодлера та промовила:

— Делакруа, не вередуй! Ти ж хочеш на концерт Versailles до Варшави? Зараз вона підійде, потім гайнемо собі до кав’ярні.

— Ну, добре, добре! — перша дівчина труснула локонами та всунула ніс до японського журналу Kera. За мить вона полізла до телефону: — Ну й звороти у них, от як це перекласти!

Дівчата прилаштувалися на лавочці між старовинною кам’яною ротондою та каплицею. Звідси добре проглядалася дорога, що губилася між крон дерев. Група туристів на чолі з гідом впевнено крокувала до серця Вишеграду: костелу святих Петра та Павла. Гід вимахував парасолькою і щось розповідав дуже допитливій жіночці. Туристи у хвості виглядали не найкращим чином, певне, пиячили до ранку десь в центрі міста.

— Ось вона! — Міріам встала, поправила червону сукню на лямочках.

Делакруа лише кинула швидкий погляд з-під капора, але й не думала вставати, лише поклала журнал на рясно вкритою принтами вишень сукню.

На тій самій дорозі внизу роззиралася світловолоса дівчина, вбрана у широку білу спідничку з чорною накидкою, подовжену невеликим криноліном з під’юбником та білу блузку з бантом спереду. В руках вона тримала прозору переноску з шарнірною лялькою в середині, а через плече — рюкзак з великими крильцями.

Маріам махнула рукою, і дівчина впевнено покрокувала до сходів неподалік. За мить опинилася перед лавочкою та привіталася:

— Ахой, Міріам! Мене звати Кларіс, — повернулася до русявої дівчини.

— Ахой, Кларіс! Знайомся, це моя краща подруга, Делакруа, — Міріам та гостя зробили кніксен.

Делакруа встала та простягнула руку, легко кивнувши. Вони були приблизно одного доволі високого зросту і трошечки нависали над тендітною Міріам.

— Ми бачилися. Минулої осені, коли ходили до «Люцерни» на виставку Doll Prague.

— Стривай! — очі Міріам розширилися, що виглядало трохи комічно через її круглі окуляри. — Це ти та дівчина, що прямо зі стендів купувала ляльки?

— Так, це я. Ось одна з них, — Кларіс легко потрусила торбою. — Хочу поробити фоточки. Тільки я не знаю, де тут є гарні краєвиди.

Міріам сховала книжку до шкіряного рюкзака і промовила:

— Ходімо, покажу гарні види, а потім зазирнемо до кав’ярні.

— Згода!

Дівчата роззирнулися та рушили собі вперед. Біля каплиці з написом «Ave Maria» вони піднялися на вал та пішли вздовж кам’яного парапету, розглядаючи краєвиди. Коли металева загорожа закінчилася, Кларіс видерлася на парапет і пішла паралельно дівчатам, розглядаючи панораму Нового Міста Праги, часом обертаючись в бік величезного масивного Нусельського Мосту. В один момент, коли далекий Празький Град відкрився у своїй красі, вона виструнчилася, простягнула руки та промовила з пафосом у голосі:

— Бачу місто велике, слава якого сягає зір на небі!

— Що? — дівчата внизу перезирнулися.

— Хіба не звідси княгиня Лібуше пророкувала велич Праги? Я у Вікіпедії прочитала!

 Міріам поправила окуляри:

— Насправді, цю легенду вперше згадав Козьма Празький, згодом її підхопили діячі національного визволення, особливо Алоїс Їрасек. Вони вважали, що Лібуше, донька князя Крока, і справді мала тут своє поселення. Ну, не довго, бо її тато прийшов сюди з гори Ржіп, а вже звідси вона пророкувала про велич Праги, і згодом сама переселилися до новозаснованого Граду. Але археологи не знайшли жодного сліду якогось ранньочеського поселення на Вишеграді. Найраніше X століття, та й то кінець.

Кларіс розчаровано дивилася згори на дівчат. Вони саме дісталися сходів, котрі вели на невелику квадратну частину парку з кінним пам’ятником. Гостя доволі прудко зіскочила з парапету та сперлася на нього.

— А шкода, легенда ж насправді дуже гарна!

Поряд з нею оперлася на камінь Делакруа:

— Нема диму без вогню — от що я собі думаю. Он по той бік Вишеграду є Джерело Лібуше, там, — вона кинула рукою в бік костела, — над скелями лазні Лібуше. То ж чому б і справді княгині не існувати насправді, якщо тут є купа топонімів.

— Їх цілком могли вигадати ті самі діячі національного визволення. Гадаю, так і було, — заперечила Міріам. — Так само звичайна людська фантазія населила Прагу духами та вогняними скелетами.

— Яка ти жахлива матеріалістка! — скривилася Делакруа

— Я вчена перш за все! І підходжу до всього науково! Історично не доведено існування Лібуше!

Делакруа поставила руки в боки, вона страшенно нагадувала Моллі Візлі, коли та вичитувала своїх дітей за якісь капості.

— Латимерії теж не існувало. І сонце оберталося навколо землі! Взагалі, земля пласка!

— Це ти до чого?

— Та до того, що якщо ми маємо про щось лише туманні відголоси, то не означає, що цього ніколи не існувало! Костел святих Петра і Павла певне не на порожнє місце поставили. А під ним хтось копав? А під церковним деканатом он там?! — Делакруа тицьнула кудись пальцем. — Фортецю он яку вирили, а там є й тунелі, і великі зали. Та сліди того поселення просто знищили, розтягли або викинули геть.

Міріам підтиснула губи та кинула:

— Ходімо далі!

Вони спустилися на майданчик з кінною скульптурою та пам’ятником по середині, обійшли його, а потім повернули до невеликої вулички.

— Можливо, щось таке й було на місці будинків, але поки не доведено його існування, люди науки не можуть стверджувати напевно як факт. У випадку Лібуше, це лише гарні легенди, котрі Алоїс Їрасек чудово вплів у тренд на національне відродження. До речі, про його діячів! Багато хто з них похованих саме тут, на Вишеградському цвинтарі.

Вони вийшли на невеликий майдан. Перед ними височіли арки великого неоготичного собору. По лівій стороні вони побачили великий цвинтар, оточенений аркадою. Між могилами блукали туристи, певне, вони шукали місце спочинку того самого Їрасека.