В цьому палаці, звідки течуть криваві ріки, я залишалась наче птаха для розваг. Сюди скликали всіх, показували велич, воліли стягнути золоті чи срібні підношення жерців, що вважають це місце святим. Завойовники — ось хто приходив сюди, просячи на милість в головного прихвосня жадоби та ненависті. А він наче чортова кара, що настигає безвинний люд.
Так і мене схопили. Прийшли в мій дім, відібрали в батьків і намагались навіяти, що ті мені не рідня. Наче трофей я тут знаходилась, підкоряючись волі божевільного. Своєму люду він казав про мої нещастя, про спасіння, про моє щастя тепер. Але яка правда? Всі приходили подивитись на мою золоту клітку. На клітку в позолоті, далі якої ніхто й не думав дивитись, але насправді то були лише ржаві залізячки, що з кожною хвилиною погрожували впитись в моє тіло і розчавити. Але кожен раз скотчем той ворог перев'язував кайдани аби люд не запідозрив його нутра.
Він нагородив мене тіарою — ще одним символом своєї влади. Óбід, що до болю стискав голову, витягувався догори зі звисаючими перлами. Тернистий кокошник на моїй голові замість кольорових стрічок і квітів свободи.
В нього були спроби зробити моє життя краще. Ціною того, що я забуду справжнє щастя і прийму ті жахіття, що він тепер пропонує прийняти мені вірою.
Так він хотів зробити мене своєю підкореною. Іграшкою. Просто тим, що буде назавжди належати йому під виглядом незалежності. Він хотів, щоб я думала ніби щаслива, ніби під його захистом. Але так не буває!
Тому він змінив свої зусилля. Став кривавим царем, якого намагався приховати.
Тепер він хотів, щоб я бачила гори трупів. Щоб бачила кров своїх людей. Тих, хто на відміну від нього супроводжував мене все життя. Він хотів страждань, упиватись ними, наче привид кошмарів, наче жахіття.
Я прийшла до помосту своєї богині — єдиний кут, що справді став для мене святим. На камінь опустились мої дари душі — кульбаби й волошки.
Так, ти змінив мене, божевільний!
Ти намагався зробити мене своєю. Скореною. Щоб я носила той клятий кокошник у вигляді твоєї перемоги. Та я не здамся. Мені не потрібні дарунки від тебе, аби закінчити помсту.
Я просто знищу тебе на своїх же кордонах. Бо тепер це місце моє! Кожен дотик до мого тіла віддаватиме тобі пекельним болем. І тоді ти ніколи не забудеш того вантажу, що прийняв за легку здобич.
Тоді настане розплата. А поки що я буду насолоджуватись кожним шматом, що здирається з твого тіла, бо душі, на жаль, в тебе не виявилось, а на її місці бездонна яма прикрита казкою із золотого серця.
Я відійшла від алтаря з посмішкою божевільної. Такою, як і все це кляте місце.
Бо у мене немає дому. Бо ти його зруйнував. І жодна криха моїх почуттів не змусить мене вагатися, щоб знищити твій.