20. Темрява

У середу вранці Ліана прокинулася з дивним відчуттям порожнечі в тілі, як після довгої дороги без зупинок, коли тіло втомлюється навіть від зручного сидіння, а голова — важка, як після не однієї ночі без сну.

Вона повільно сіла в ліжку, даючи собі час зібратися докупи. Повітря в спальні було прохолодним, з озера тягнуло вологістю. Її знобило, хоча тепла ковдра лежала важкою складкою на ногах.

Лоренцо ще спав, його дихання було рівне та глибоке. Ліана дивилася на лінію його плеча, на тінь вій на щоці, і намагалася пригадати, коли саме минуло її відчуття повної ясності.

Ліана спустилась вниз, зайшла на кухню, сподіваючись, що міцна кава допоможе їй зібратись і прокинутись остаточно. 

— Ви рано, синьйоріна, — усміхнулася Роза, готуючи сніданок.

— Не спиться, — відповіла Ліана і присіла. Стілець торкнувся ніг холодною поверхнею.

А от кава пахла гірко і неприємно, наче її замінили на дешевий цикорій. Перший ковток викликав нудоту, що підкотила до горла і зупинилася десь під грудьми. Ліана поставила чашку і повільно вдихнула через ніс. Легше не стало, натомість прийшла ще більша слабкість. Вона підкралася між ковтком кави й рухом, яким Ліана відставила чашку. Рука затрималася в повітрі на долю секунди довше, ніж зазвичай, наче думка відстала від тіла.

Вона списала це на втому, і той дивний спокій, у якому жила останні дні — коли емоції розслабляють сильніше, ніж праця. Вона повернулася в спальню, накинула светр і тихо вийшла. Сходи вниз далися важко: м’язи слухалися з затримкою, немов сигнали про рух доходили до них із запізненням.

У майстерні було прохолодно, камінь під пальцями віддавав звичним холодом, але сьогодні його холод чомусь  проникав глибше. Ліана кілька разів впіймала себе на тому, що зупиняється посеред руху і намагається згадати, що робила секунду тому. Запах пилу здавався різкішим, а світло з вікна різало очі.

Вона присіла, сперлася спиною на стіл, заплющила очі. Коли розплющила, простір трохи зсунувся, ніби кімната зробила крок убік. Ліана повільно вдихнула, витримала паузу, зробила ще один рух кистю, змусила тіло слухатися.

Непомітно для неї, до майстерні зайшов Лоренцо. Однак замість звичної безтурботності та усмішки від її роботи, на його обличчі промайнуло занепокоєння.

— Ти якась бліда. Роза сказала, ти рано прокинулася і вже поснідала…

Ліана всміхнулася.

— О, так… Просто голова болить, нічого такого.

Він простяг руку, торкнувся її зап’ястя. 

— Мені викликати лікаря?

— Облиш, це зайве.

— Може, повернешся у ліжко? — його голос прозвучав водночас тривожно і наказово. Але Ліана лиш відмахнулася:

— Все гаразд. Ось побачиш, до обіду полегшає.

До обіду вона вже тремтіла від холоду, хоча вілла дихала теплом. Ліана вийшла з майстерні, не в змозі більше працювати. Роза у вітальні накрила їй плечі пледом, не ставлячи запитань. Ліана усміхнулася у відповідь, але губи погано слухалися.

— Я, певно, застудилася, — повторила вона більше собі, ніж комусь. Слова прозвучали глухо, ніби з глибини.

Пообідді Лоренцо побачив її на дивані, з ногами під пледом, і одразу нахилився, приклав долоню до її чола. Його рука здалася їй надто холодною.

— Ти гориш.

— Мені просто зле, — відповіла вона, намагаючись сісти рівніше.

Він не дозволив, обхопив плечі, притягнув до спинки дивана і сів поруч. Його присутність давала відчуття межі, за яку тілу не страшно падати.

День минув у напівсні. Гарячка то підступала, то відступала. Ліана пила воду маленькими ковтками, але губи залишалися сухими. Увечері вона почула, як Лоренцо коротко і жорстко говорить по телефону. Вловила слово «Мілан» і чужі голоси у відповідь.

Уночі біль прийшов раптово: глибокий, тягнучий, десь всередині грудей, а дихати стало важче. Ліана остаточно прокинулася від того, що не може вдихнути на повні легені.

— Лоренцо, — сказала вона, і власний голос прозвучав чужим.

Він уже був поруч, світло спалахнуло, руки знову тримали її, але тепер у його дотиках з’явилася напруга.

Ранок четверга був розмитий. Ліана пам’ятала сирену за воротами, пам’ятала людей у медичній формі і запах антисептика від них. Її запитували про біль, про запаморочення, про ліки. Слова плуталися, а в голові шуміло.

Ще один лікар з асистентом приїхав з Мілана близько одинадцятої. В будинку з’явився інший ритм: тверді кроки сходами, приглушені голоси, металевий звук валізи, що торкалася підлоги. Вони рухалися швидко, впевнено, але між окремими діями виникали короткі паузи — непомітні для стороннього ока, однак надто помітні для того, хто чекає відповіді. Лікар звіряв показники, уважно дивився на зіниці, стискав пальцями її зап’ястя довше, ніж потребувала процедура.

Коли голка увійшла у вену, Ліана скривилася більше від холоду, ніж від болю. Рідина повільно пішла по трубці, і разом із нею холод розповзався вгору по руці, під пов’язку, під шкіру, далі — кудись у глиб, де тіло вже не розрізняло джерел дискомфорту.

Асистент зібравши колбочку з її кров'ю, повіз її в лабораторію.