19. Беатріче

Беатріче сиділа у своїй квартирі в Римі, на дивані біля вікна, де вечірнє світло вже розмивало контури міста. На колінах лежав планшет. Вона повільно  гортала фотографії, але пальці стискали край пристрою надто сильно, щоб це було спокійно.

Її людина надсилала знімки регулярно — раз на день, іноді частіше, ніби годувала її маленькими дозами отрути. Усі фото були зроблені здалеку, телеоб’єктивом, із відстані, де чужа близькість виглядає ще інтимнішою.

Лоренцо і Ліана на терасі вілли на Комо. Він тримає її за руку, нахилившись до неї, ніби захищаючи від вітру. Вона сміється — щиро, закинувши назад голову.

На наступному фото вони в саду. Він торкається губами її скроні, не демонстративно, не для когось — так цілують, коли забувають, що за ними можуть спостерігати. Вона притискається до нього тілом, наче це найприродніше місце у світі.

Ще одне через вікно вітальні. Вони сидять за столом, Ліана щось розповідає, жестикулює, а Лоренцо дивиться на неї так, як Беатріче бачила лише раз багато років тому: слухає, усміхається без напруги і контролю.

Беатріче стиснула планшет так, що екран був на межі потріскувань.

П’ять років вона була поруч. Не на світлинах, а у реальному житті. Підтримувала родину Вальдані, втримувала зв’язки, гасила конфлікти, допомагала бізнесу дихати, коли він будувався на холоді й помсті. Була поряд, коли Лоренцо ховав Джульєтту. Коли перестав дивитися людям у вічі. Коли вирішив, що почуття — це слабкість, яку треба вирізати з себе, як пухлину.

Вона вірила, що час працює на неї. Що одного дня він подивиться навколо і зрозуміє: ніхто не знає його світ так, як вона. Ніхто не витримає його  темряву стільки, скільки витримала вона.

І тепер — ця дівчина. Нікому не відома реставраторка з музею. Один клятий місяць — і вона зробила те, чого Беатріче не змогла за п’ять років: змусила його знову бути живим.

Телефон задзвонив різко, розрізавши тишу. Ім’я на екрані було знайоме. Марко, той самий охоронець, якого вона підкупила рік тому. Він працював на віллі і бачив усе без фільтрів і романтики.

— Так? — її голос був рівний та холодний.

— Синьйоріна д’Амато, — говорив майже пошепки. — У мене новини.

— Слухаю.

— Вони повернулися з гірського будиночка вчора. Синьйор… інший. Майже не виходить з її кімнати. Роза каже, що вони тепер живуть разом у його крилі.

Беатріче заплющила очі. Холод повільно поповз уздовж хребта і осів десь під шкірою. Попри неприємні відчуття, вона наказала:

— Продовжуй.

— Сьогодні вони вечеряли разом. Він годував її з виделки. Цілував за столом. — Марко замовк на мить, ніби вагався. — Я бачив його з багатьма жінками. Але таким — ніколи. Він… закоханий.

Її пальці злісно стиснули телефон.

— Дякую, Марко, — її голос залишився спокійним. — Продовжуй спостерігати.

Вона скинула дзвінок і поклала телефон на стіл. Повільно підійшла до вікна. Рим розкинувся внизу — живий, гучний, байдужий. Вогні мерехтіли, люди закохувалися, сварилися, помирали й починали знову. А вона стояла тут одна, відсунута вбік.

— Ні, — прошепотіла вона сама до себе. — Я ще не втратила його.

План склався швидко і без емоцій. Так само, як усе, що вона робила останні роки.

"Лоренцо не можна було повернути силою. Ані погрози, ані маніпуляції на нього не подіють. Але якщо забрати те, що він любить… Якщо Ліана зникне, він знову закриється. Повернеться в темряву, де біль — єдине, що не зраджує. І тоді поруч має бути хтось, хто цю темряву розуміє. Хтось, хто залишиться. І це буду я".

Беатріче підійшла до картини на стіні і відсунула її. За нею ховався сейф. Код вона набрала без вагань. Дістала маленьку скляну пляшечку. Прозора рідина виглядала майже невинно.

Вона купила її рік тому в Неаполі у старого аптекаря, що не ставив зайвих питань. «Про всяк випадок», — сказала тоді собі. Тепер випадок настав.

Отрута була повільною, м’якою і водночас безжалісною. Три-чотири дні — і симптоми виглядатимуть як серцевий напад. Молодий організм, стрес, переїзд, емоційне напруження і раз — серце не витримало, без слідів чи доказів.

Беатріче сховала пляшечку в сумочку. Взяла телефон. Набрала номер, який знала напам’ять. Трубку підняла служанка Марія.

Голос Беатріче знову був бездоганно спокійним. 

— Це Беатріче. Мені потрібно зустрітися з Вальдані. Терміново. Справи родини.

Коротка пауза.

— Я можу прилетіти завтра ввечері. До вілли.

Вона завершила дзвінок і всміхнулася. Її гра почалася.

 ***

Ліана Бернарді

Вівторок минув спокійно, розтягнувшись у часі, ніби сам вирішив дати їм перепочинок. Ліана провела ранок на складі, серед запаху каменю й пилу, працюючи над римською статуєю. Мармурова богиня поступово оживала під її руками. Кисть ковзала впевнено, рухи були точні, знайомі до автоматизму. Тут вона почувалася на своєму місці.

Лоренцо з’явився двічі. Першого разу просто поставив чашку кави поруч, торкнувся губами її волосся і пішов, не зупиняючись. Другого — залишився у дверях. Вона відчула його погляд ще до того, як озирнулася.