18. У мисливському будиночку

Настала сонячна і незвично тепла субота. Озеро сяяло так, ніби осінь забула піти. За сніданком Лоренцо сказав просто, ніби пропонував прогулянку:

— Поїдемо на вихідні в гори, тільки вдвох. В мене там є будиночок. Там тихо і спокійно, думаю, тобі сподобається.

Ліана підняла на нього погляд. Вони сиділи поруч — не навпроти, як раніше — коліна торкалися під столом, і це вже не здавалося випадковим.

— Мисливський будиночок? — уточнила вона.

— Родинний, — відповів він і взяв її руку, сплівши пальці. Жест був спокійний і звичний. — Батько брав мене туди полювати, коли я був дитиною. Я це ненавидів, але саме місце любив. Після його смерті я викупив будинок і перебудував. Тепер там тільки спокій.

— І собаки, — втрутилася Марія, проходячи повз із тацею. — Не забудьте про собак, синьйор.

Лоренцо легко і без тіні роздратування усміхнувся.

— Три собаки мого брата. Він у відрядженні, попросив доглядати. Вони там зараз з доглядачем.

Ліана зупинилася на цій фразі. Брат: ще одна деталь, якої вона не знала. З кожним днем його життя відкривалося шарами — не навмисно, не напоказ, а між рядків.

— Поїдемо, — сказала вона після короткої паузи. — Але з однією умовою.

Він глянув на неї уважно.

— Ти помічав, що раніше завжди викликав водіїв? А тепер ти ведеш машину сам. Без водія.

— Це ще чого? Захотілося довіритися моїм навичкам? — у його голосі з’явилася іронія.

— Хочу побачити тебе за кермом, — вона усміхнулася. — Без костюма і охорони. Просто тебе.

У його погляді промайнуло щось м’яке і незахищене. Зрештою, він кивнув.

— Добре. Просто я.

***

Дорога до будиночка розтягнулася майже на дві години. Maserati ковзав гірськими серпантинами легко, ніби знав їх напам’ять. Лоренцо вів зосереджено, впевнено, одну руку тримав на кермі, другу — на її коліні, і цей дотик був таким природним, що Ліана зловила себе на думці: раніше вона б напружилася, а тепер навпаки, підсувалася ближче.

Вони говорили про дрібниці, але ці дрібниці дивно багато важили. Він розповідав про музику — про те, як слухає Баха вранці, коли місто ще спить, і джаз пізно ввечері, коли потрібно “вимкнути голову”. Вона — про книги, про історичні романи, про біографії художників, які проживали короткі, але яскраві життя. Він слухав уважно, без звичної іронії, іноді перепитував, іноді просто кивав, ніби запам’ятовував.

Будиночок з’явився раптово за черговим поворотом. Дерев’яний, на схилі гори, обійнятий соснами. Не великий, але продуманий до дрібниць: широкі вікна, тераса, з якої відкривався вид на долину, ліси й далекі гори під чистим небом. Повітря тут здавалося іншим — глибшим, холоднішим і водночас живим.

Щойно вони вийшли з машини, двері будиночка розчинилися, і назустріч вибігли три собаки. Великі, схожі на вівчарок, з густою довго шерстю. Вони кинулися до Лоренцо, скавучали, крутилися, мало не збиваючи його з ніг, мов малі щенята.

Він засміявся, присів навпочіпки, дозволив їм облизувати обличчя, чухав за вухами, притискав морди до грудей, ніби давно чекав саме цього моменту.

— Це Тесса, Еліо і Луна, — сказав він, показуючи на кожного. — Брат назвав їх на честь літературних персонажів. Каже, що імена долають їм шарму.

Ліана дивилася на нього і не могла відірвати погляду. У цій сцені не було нічого показного — тільки тепло, спокій і ніжність, якої вона не чекала від нього.

— Ти теж романтик. Просто добре це приховуєш.

Лоренцо підняв на неї погляд, усе ще присівши серед собак.

— Можливо, — відповів і не став заперечувати.

Доглядач, літній чоловік на ім’я Паоло, підійшов, привітався, коротко пояснив, що залишив їжу в холодильнику і дрова для каміна. Потиснув руку Лоренцо, кивнув Ліані й поїхав своїм старим джипом, залишивши їх наодинці з тишею й лісом.

Всередині будиночка було просторо. Вітальня плавно переходила в кухню, камін із темного каменю займав центральне місце, м’які дивани й килими створювали відчуття дому, а не дачі “для втечі”. На стінах висіли старі чорно-білі сімейні фотографії. Ліана впізнала молодого Лоренцо, ще майже хлопця, і дівчинку поруч із ним. Джульєтта. Вона зрозуміла це без пояснень.

— Хочеш прогулятися? — Лоренцо зупинився біля дверей, собаки крутилися біля його ніг. — Тут є стежка до водоспаду.

Вони вийшли в ліс. Стежка була вузькою, вкрита хвоєю й корінням. Собаки бігали попереду, зникали в кущах, поверталися, перевіряючи, чи всі на місці. Повітря пахло смолою, вологою землею й холодною водою.

Лоренцо тримав її за руку, вів уважно, підказував, де краще ступити. Коли Ліана перечепилася об корінь, він підхопив її миттєво, притиснув до себе.

— Обережно.

— Я не скляна, — буркнула вона з ноткою роздратування.

— Знаю, — відповів він і поцілував її скроню. — Просто мені так спокійніше.

Водоспад з’явився між деревами раптово. Невеликий, метрів десять, вода спадала в темний басейн, здіймаючи бризки. Собаки кинулися до води, гавкали, плескалися, носилися берегом.