16. Серце розбите і склеєне

Телефон задзвонив несподівано, різко порушивши тишу кімнати. Ліана здригнулася й швидко глянула на екран: це була мама.

На мить їй здалося дивним, що телефон її. Адже ще недавно він лежав у Лоренцо в шухляді разом з іншими речами, які він вважав «небажаними відволіканнями». Суто для роботи їй ще з перших днів видали інший апарат, без зайвих контактів. Вона добре пам’ятала той вечір, коли все ж піддалася правилу і неохоче віддавала телефон.

— Це на деякий час, — сказав Лоренцо, не дивлячись на неї і перегортаючи папери. — Без зайвих дзвінків буде простіше.
— Але ж… — Ліана замовкла, підбираючи слова. — Мама…

 Він нарешті підвів очі.
— Ти ж доросла, Ліано. Ти розумієш, у якій ситуації. Коли треба буде, я дам вам зв’язатися.

Вона мовчки кивнула, хоча всередині кипіла від почуття несправедливості. А вчора, попри неприємну розмову про Алессандро, Лоренцо раптом простягнув їй знайомий телефон:.
— Візьми. Навіть після твоїх фокусів я готовий тобі його дати. Але не зловживай моєю добротою. 

І от тепер екран світився знайомим ім’ям. Ліана затримала подих, перш ніж відповісти.

— Привіт мамо, — сказала Ліана. — Як ти?

Голос матері був слабший, ніж вона пам’ятала, але живий, з інтонацією, яка завжди намагалася звучати бадьоро навіть тоді, коли сил бракувало.

— Нормально, — відповіла вона. — Лікарі кажуть, все йде, як треба. Ще болить, але… вже не страшно.

— Бережи себе. Не поспішай ні в чому, слухай лікарів.

— Не хвилюйся, — у голосі з’явилася ледь помітна усмішка. — Тут усі дуже уважні. Таке відчуття, ніби я не в державній лікарні, а в якомусь дивному готелі.

Ліана змовчала. Вона знала, чому так, і водночас не була готова сказати це вголос.

— А ти як? — спитала мама після короткої паузи.

— Я… нормально, — відповіла Ліана, обираючи безпечні слова. — Не переймайся.

Вони ще кілька хвилин говорили про дрібниці — погоду, лікарів, виписку, яка вже не здавалася такою далекою. Коли дзвінок урвався, Ліана довго сиділа з телефоном в руках, слухаючи тишу.

Лоренцо повернувся близько сьомої вечора. Ліана впізнала його ще до того, як побачила: глухий звук двигуна, що стихнув під вікнами, кроки по холодному мармуру холу, приглушене клацання дверей. Однак він не піднімався одразу.

Вона сиділа у своїй спальні на широкому підвіконні і дивилася на озеро. Сонце повільно тону́ло за горами, фарбуючи небо в густі помаранчеві й рожеві відтінки. Вода ловила це світло й відбивала його назад — красиво і водночас холодно, як усе тут.

Стук у двері змусив її здригнутися. Серце пропустило удар.

— Так? — озвалася вона.

Двері відчинилися. Лоренцо стояв на порозі ще в костюмі, зняв лише піджак. Виглядав виснаженим, напруженим, ніби день витиснув із нього все зайве. В одній руці він тримав телефон.

— Можу зайти? — спитав.

Вона кивнула.

Він увійшов, зачинив двері за собою, підійшов до вікна й зупинився поруч із нею, залишивши між ними обережну дистанцію. Дивився на захід сонця, мовчав довше, ніж потрібно було для звичайної паузи.

— Я їздив до Мілана, — сказав нарешті. — Зустрічався з Алессандро.

Ліана різко обернулася до нього. Серце в грудях забилося швидше.

— Що? — видихнула вона. — Навіщо?

— Я хотів почути правду, — він подивився на неї важким, прямим поглядом. — Те, що він насправді до тебе відчуває.

Вона зіскочила з підвіконня.

— Ти не маєш права втручатися в моє життя!

— Маю, — відповів він твердо. — Бо ти моя майбутня дружина за контрактом. А він стоїть між нами. І бо я хотів знати, чи є сенс боротися.

Лоренцо простягнув їй телефон.

— Подивися. А потім вирішиш, чи я помиляюся.

Ліана дивилася на телефон, але не брала його. У його голосі, в напруженні плечей було щось таке, від чого всередині стискалося.

— Що там? — прошепотіла.

— Правда, — просто сказав він.

Ліана взяла телефон. Пальці тремтіли, однак вона все ж натиснула на відео.

Екран засвітився з обмеженим видом на кав’ярню. Алессандро сидів за столиком. Камера трохи тремтіла, але зображення було чітким. Лоренцо не потрапляв у кадр — лише його голос, спокійний та рівний:

— Скільки грошей допоможуть тобі забути Ліану?

Алессандро на екрані завмер.

— Що?

— Угода проста. Ти зникаєш з її життя без дзвінків, повідомлень і випадкових зустрічей. А я плачу. Скільки?

Ліана стиснула телефон сильніше. Дихати стало важко, тож вона пропустила частину діалогу. На записі було мовчання, Алессандро дивився вбік, руки зімкнуті на столі.

— Сімдесят п’ять?

Він облизав губи.

— Сто тисяч євро. Один рух — і вони твої…