15. Зруйнована ілюзія

Ліана прокинулася раніше, ніж хотіла. Лежала, втупившись у темну стелю, і слухала, як вілла повільно засинає: кроки десь унизу, шелест дверей, далеке дзенькання посуду. Ніч тягнулася нерівно, рвана, ніби хтось постійно збивав рахунок.

Після повернення з яхти Лоренцо зник. Не з’явився на вечері, не зайшов навіть формально. Роза сказала це буденно, між іншим — синьйор їсть у кабінеті, має справи. Але Ліана знала: справа не в роботі. Він уникав її після того, як вона відступила і не дала пояснень — ні йому, ні собі.

Вона прокрутила той момент знову. Його близькість, спокійний голос, зізнання, яке він, здається, не планував вимовляти вголос. Страх бути відкинутим — такий непритаманний йому, майже оголений. У ній тоді щось хитнулося. Хотілося зробити крок уперед, не думати, не тримати межі, дозволити цьому статися.

А потім, ні з того ні з сього, в пам’яті виринуло інше обличчя: Алессандро.

Він залишився в її житті як щось знайоме й правильне: людина, з якою легко, передбачувано, без гострих кутів.

Поки не злякався Вальдані. Поки не зробив крок назад саме тоді, коли їй був потрібен крок назустріч.

Екран телефону спалахнув у темряві. Ліана підвелася на лікоть. Повідомлення від Алессандро. Перше за два тижні.

«Ліано, як ти? Я хвилююся. Усе гаразд? Можемо поговорити?»

Вона довго дивилася на ці рядки. У голові виникли десятки відповідей — і всі здавалися фальшивими. Хотілося написати правду, але правда не вкладалася в жоден звичний формат.

Вона надрукувала коротко:

«Я в порядку. Зайнята проектом. Поговоримо пізніше».

Натиснула «надіслати» і поклала телефон екраном донизу, ніби так можна було відрізати думки.

Але вони не зникли, а навпаки — стали чіткішими.

Чому згадка про Алессандро з’явилася саме в той момент, на яхті? Вона знала: кохання там уже немає. Прив’язаності теж. Але, можливо, він уособлював інше життя. Те, де вона обирала сама. Де ніхто не тримав її так міцно — ні руками, ні страхом.

Ліана перевернулася на бік і заплющила очі. До світанку залишалося ще кілька годин. І вона не була певна, що хоче, аби вони минули швидше.

За сніданком Лоренцо з’явився без звичних ритуалів. Просто зайшов, сів навпроти, ніби нічого не сталося. Але видавали очі — червоні, важкі, з мутною втомою, яку не приховає навіть бездоганний костюм. Він налив собі еспресо, не запропонувавши їй, і кілька секунд дивився, як кава темніє в чашці.

Ліана механічно їла круасан. Тісто кришилося, смак губився десь між думками.

— Учора на яхті, — сказав він нарешті, ніби продовжував розмову, яку просто поставили на паузу. — Ти відступила. Чому?

Вона підняла погляд. Його обличчя залишалося спокійним, але пальці тримали чашку надто міцно.

— Я не знаю.

— Знаєш, — відповів він без тиску.

Ліана повільно поклала круасан на тарілку.

— Бо все це сталося занадто швидко, — вона говорила обережно, ніби йшла тонким льодом. — Ще місяць тому в мене було інше життя. Робота, плани, люди, яких я знала роками. А тепер…

— А тепер ти тут, — перебив він. — Зі мною.

Він допив каву одним ковтком, поставив чашку на стіл різкіше, ніж потрібно.

— І хтось із того життя досі поруч. Не фізично, а в голові.

Ліана не заперечила. Лоренцо відвів погляд до вікна. Озеро було спокійне, майже байдужо гарне. Кілька секунд він просто дивився, ніби зважував, чи варто продовжувати.

— Як його звати?

— Лоренцо…

— Скажи, — він повернувся до неї. — Я не люблю воювати з тінями.

Вона стиснула руки на колінах.

— Алессандро. Ми були разом не більше року…

— Але він усе ще з тобою, — сказав Лоренцо тихо.

— Він ніколи не ставив мене перед фактом, — відповіла вона після паузи. — Не забирав вибір і не вимагав більше, ніж я могла дати.

В його погляді майнула темна нотка усвідомлення.

— А я вимагаю?

— Ти купив мене, — сказала вона рівно. — Це не те саме, що обирати когось.

Спершу він нічого не відповів, а лиш підвівся, відсунувши стілець.

— Мені потрібно до Мілана, — голос знову став діловим. — Повернуся ввечері.

Він пішов, не озираючись. Ліана залишилася за великим столом сама, дивлячись на порожнє місце навпроти. Вона ще не знала, що ці слова не просто зачепили його — вони зрушили щось значно глибше. І назад повернути вже не вийде.

***

Лоренцо сидів у своєму Maserati, припаркованому навпроти невеликої кав’ярні в центрі Мілана. Третя година дня. Вулиця гомоніла — люди виходили після обіду, хтось сміявся, хтось говорив по телефону, хтось поспіхом ковтав каву на ходу. Він дивився на вхід і чекав.

Рішення склалося вчора ввечері, між другим келихом віскі й тишею кабінету. Він знову й знову прокручував у голові палубу яхти. Її крок назад, мовчання і ім’я, яке вона не сказала вголос, але яке було там — між ними.