14. Подорож на яхті

Синці на зап’ястях боліли сильніше, ніж вона очікувала. Ліана поворухнула пальцями — біль відгукнувся миттєво, нагадуючи про вчорашній вечір ще до того, як пам’ять встигла наздогнати тіло.

Лоренцо не приходив вночі. Це відчувалося дивніше й тривожніше за крик чи зачинені двері. Вона лежала, дивлячись у стелю, і чекала ранку, бо тільки він мав принести пояснення. У домі Вальдані ніч завжди щось приховувала, а ранок змушував це озвучити.

Світло з озера повільно ковзало по стінах, ковтало тіні. Дім прокидався без поспіху, впорядковано, ніби нічних подій тут не було зовсім. Ліана ще не рухалася, коли за дверима з’явилися кроки. Стук був стриманий, майже ввічливий. Роза стояла на порозі з тацею. Усмішка бездоганна, як завжди, але в очах щось затрималося, наче не договорене.

— Буонджорно, синьйоріна. Сніданок.

Вона зробила коротку паузу, перш ніж додати:

— І синьйор просить вас спуститися до причалу о дев’ятій. Каже, у нього для вас сюрприз.

Ліана сіла в ліжку і мовчки взяла чашку з кавою, кивнувши в знак подяки. Тепло розлилося по долонях, але не заспокоїло. Сюрприз від Лоренцо Вальдані міг означати що завгодно, але Ліана вирішила дочекатися і побачити все на власні очі. Роза зняла з руки складену білу і легку сукню й обережно поклала на край ліжка. Ліана дивилася на тканину, не торкаючись. Учора він стискав її зап’ястя так, що залишилися сліди під рукавами. Сьогодні ж — сукня й причал о дев’ятій.

— Дякую, Розо.

Роза кивнула, затрималася на мить, ніби хотіла сказати ще щось, але зрештою вийшла, тихо зачинивши двері.

Причал зустрів її ясним ранком. Озеро Комо лежало спокійне, сріблясте, ніби нічого поганого в цьому світі не траплялося. Яхта стояла біля пірсу — не гігантська, але бездоганна в деталях, біла, з темними лініями корпусу.

Лоренцо був уже там. Спершись на перила, у джинсах і світлій сорочці, без краватки, без броні, до якої вона звикла. Він обернувся, щойно побачив її, і в цій миті вона вловила щось схоже на напружене полегшення.

— Буонджорно, — сказав він тихіше, ніж зазвичай.

— Буонджорно, — вона зупинилася на пірсі, не поспішаючи підніматися. — Це має щось компенсувати?

Він не став удавати здивування.

— Так.

— Я можу не йти?

Лоренцо дивився на неї уважно, без тиску, але й без поступливості.

— Можеш, — сказав після паузи. — Але не радив би. Я хотів би, щоб ти була тут.

Він простягнув руку. Ліана помітила припухлі кісточки і тонкий шрам на великому пальці. Повагавшись, взяла його долоню. На палубі він затримав її руку трохи довше, ніж вимагала рівновага.

— Можемо вирушати.

Двигун запрацював м’яко, яхта відчалила, вода повільно розійшлася під корпусом.

Вони довго стояли біля перил. Береги ковзали повз — вілли, дерева, дзвіниці. Лоренцо не говорив. Не намагався заповнити простір. І вперше ця відсутність слів не тиснула.

Ліана обернулася до нього.

— Чому ти це робиш?

— Що саме?

— Усе це. Після вчорашнього.

Він підійшов ближче, але зупинився на безпечній для Ліани відстані.

— Учора я перейшов межу. Я це знаю, — він говорив повільно, підбираючи слова. — Я злився, злякався і зробив тобі боляче. Це не було правильно.

Вона дивилася на нього, не перебиваючи.

— Це спроба вибачення, — додав він. — Я не дуже вправний у таких речах.

— Помітно, — сказала вона без злості.

Він ледь усміхнувся. Яхта йшла рівно, вода ковзала під бортом, розбиваючись на дрібні іскри.

— Ти дивишся на берег так, ніби шукаєш щось конкретне, — сказав Лоренцо, не повертаючи голови.

— Дзвіницю, — Ліана примружилася. — Там, за тими кипарисами. Якщо це те місце, то вона ще з п’ятнадцятого століття.

Він глянув туди ж.

— І що, знайшла?

— Поки ні… — вона знизала плечима. — Але іноді важливіше сам процес пошуку. Навіть якщо виявиться, що помилилася.

— Ти зараз говориш не як людина, що любить результат, — вдумливо хмикнув Лоренцо.

— Бо я реставратор, — Ліана повернулася до нього. — Результат завжди чужий. Ти просто допомагаєш йому з’явитися.

— У бізнесі це звучало б як слабкість.

— А у мистецтві — як повага.

Він повільно зробив ковток вина.

— Флоренція навчила тебе цього?

— Як мінімум, терпінню, — Ліана сперлася ліктями на перила. — Там не можна поспішати. Місто не підлаштовується під тебе. Або ти вчишся дивитися, або воно тебе відштовхує.

— Чесно кажучи, моя робота не дозволяє мені повноцінно насолоджуватися містами, в яких я живу чи буваю.

— Це гріх, — сказала вона спокійно. — Флоренцію не можна минати. Її треба витримати.