13. Втеча

У понеділок Лоренцо поїхав о дев’ятій ранку. Ліана чула, як він зупинився біля дверей її спальні: спочатку тиша, потім довга пауза, у якій ніби зависло щось невисловлене, і вже після — кроки, що віддалялися коридором. Під вікном завівся двигун. Вона лежала нерухомо, дивилася в стелю і рахувала секунди, доки звук машини не розчинився за воротами.

"Цюріх, значить. Повернеться увечері…".

Цей день без нього відкривав занадто багато простору для думок. І для рішень.

Ліана підвелася і підійшла до столу, де лежав телефон. Екран усе ще світився статтею, яку вона перечитувала майже до світанку. Матеріал був присвячений Альберто Монті — іспанському арт-дилеру, який кілька років тому судився з родиною Вальдані через підроблені правовстановлюючі документи на колекцію.

Ліана прокрутила текст повільно, уважно. Її увагу знову й знову чіпляв один і той самий абзац: у ході слідства згадувалися оригінали договорів і сертифікатів, що зникли з архіву ще до фінального засідання суду. Їх офіційно визнали втраченими, але не знищеними.

Якщо ці оригінальні документи справді існували і якщо хоча б один із них можна було знайти — справу можна було переглянути. Це вже не було припущенням чи надією з повітря. Це була юридична можливість. Крихка, небезпечна, але реальна. І вперше за довгий час у батька з’являвся шанс.

Думка оформилася не одразу. Вона складалася з тривоги, злості й упертості, що не давала зупинитися. План виходив нерозумним, але страх втратити ще щось уже не стримував.

Близько другої Ліана спустилася на кухню. Поки Марія поралася надворі, Роза стояла біля плити і різала помідори: у повітрі тримався запах базиліку й теплого соусу. Ліана зупинилася у дверях, вдихнула і примусила обличчя розслабитися.

— Розо, мені потрібно з’їздити до Мілана. Волосся підстригти. Водій зможе відвезти?

Роза обернулася. Ніж завис у повітрі, ніби вона забула, що тримала його в руці.

— Синьйор просив не виїжджати без нього.

— Він же у Цюріху, — Ліана усміхнулася, хоча серце аж вискакувало з грудей від думок про авантюру. — Це ненадовго. Похід у перукарню не займе багато часу.

Роза дивилася на неї уважно, майже прискіпливо, наче намагалася побачити щось під словами. Потім видихнула:

— Марко поїде з вами. Одній не можна.

Через двадцять хвилин темний седан уже котився у бік Мілана. Марко, на Ліанине щастя, вів мовчки без жодних запитань. Ліана сиділа ззаду, тримаючи руки на колінах під сумкою, стискала пальці, коли машина входила в повороти. За вікном змінювалися пагорби, виноградники, а вже потім з’явилися перші міські квартали.

Всю дорогу вона прокручувала план, знову й знову, відточуючи деталі: "Салон, службовий вихід, таксі, склад, швидкий огляд, кілька фото — і назад. Марко і не помітить".

За наказом Ліани вони зупинилися поруч із дорогим салоном у центрі. Марко заглушив двигун і подивився в дзеркало.

— Скільки часу, синьйоріна?

— Годину. Можливо, трохи більше.

Вона вже виходила, і тільки тоді відчула, як тремтять пальці на ручці дверей.

У салоні було холодно від кондиціонера й пахло дорогими засобами для волосся. Адміністраторка зустріла її стандартною усмішкою.

— Буонджорно. Чим можу допомогти?

— Можна склянку води? І де тут туалет?

Дівчина кивнула й показала вглиб зали. Ліана пройшла повз дзеркала й крісла, де клієнтки перегортали журнали, дозволяючи перукарям торкатися свого волосся. Туалет, потім ще кілька кроків далі — двері з написом Solo personale. Вона штовхнула їх і вийшла в провулок.

Там стояли смітники, повітря було важке, із запахом диму й вологи. До головної вулиці було кілька хвилин пішки. Таксі зупинилося майже одразу.

— Via Torino, сорок сім.

Водій глянув на неї в дзеркало заднього виду, затримав погляд, але нічого не сказав.

Мілан пропливав за вікнами швидко й байдуже. Ліана намагалася дихати рівно, та повітря ніби не доходило до легень. Долоні стали вологими, тож вона витерла їх об джинси.

Склад із червоної цегли з’явився раптово. Територія була обнесена сіткою, вікна забиті дошками, усе місце виглядало покинутим і непривітним.

— Тут? — водій обернувся. — Синьйоріна, може, варто…

— Усе добре. Дякую.

Вона заплатила й вийшла. Таксі поїхало, звук мотора швидко згас за рогом. Вулиця спорожніла, навіть птахів не було чути. Ворота виявилися замкненими, ланцюг обмотував металеві прути. Ліана обійшла склад, знайшла розрив у сітці біля задньої стіни й протиснулася всередину. Тканина пальта зачепилася й тихо тріснула.

Двір був порожній. Бетон розсохся, з тріщин пробивався бур’ян. Одні двері складу стояли напіввідчинені, всередині виднілася темрява.

Ліана швидко зайшла, озираючись, як вправна злочинниця на чужій території. Її накрив запах сирості й хімікатів. Коридор тягнувся вглиб, на стінах відшаровувалися старі плакати, коробки стояли купами, усе було вкрите пилом.

Кроки за спиною змусили її різко обернутися.