11.2

Міланський палац вражав масштабом і холодною розкішшю. Історична будівля XIX століття височіла в самому серці міста, фасад був залитий світлом прожекторів, що підкреслювали колони й ліпнину. Уздовж під’їзду вишикувалися дорогі автомобілі, камердинери відкривали двері, пари в елегантних сукнях і костюмах піднімалися сходами, вплітаючись у повільний, урочистий рух вечора.

Лоренцо зупинив Maserati біля входу. Камердинер миттєво відчинив дверцята і він вийшов першим, обійшов машину й простягнув руку Ліані. Цього разу вона слухняно поклала свою долоню в його, піднялася, відчуваючи, як ноги здаються важкими, ніби наповненими свинцем.

— Тримайся мене, — сказав без тиску, але з тією інтонацією, що не допускала заперечень.

Ліана взяла його під руку, міцніше, ніж планувала, зосереджуючись на кожному кроці. Вони піднімалися широкими сходами, і їй здавалося, що ці кількадесят метрів розтягуються до нескінченності.

Всередині палацу їх зустріла велика зала з високими стелями. Кришталеві люстри відбивали світло у мармуровій підлозі, золото в оздобленні сяяло стримано, але демонстративно. Десятки людей заповнювали простір: розмови, сміх, приглушена музика, дзенькіт келихів. Офіціанти рухалися між гостями з тацями шампанського й витончених закусок.

Ліана відчувала на собі погляди. Деякі ковзали поверхнево, інші затримувалися довше, оцінюючи, порівнюючи, зважуючи. Вона інстинктивно стиснула руку Лоренцо. Він сприйняв це по-своєму. 

— Дихай рівно, — нахилився він до неї. — Просто дивись вперед, ти впораєшся.

Вони рушили залою. Лоренцо вітався, зупинявся на кілька секунд, представляв її тим, кому вважав за потрібне.

— Синьйор Коста, дозвольте познайомити вас з Ліаною Бернарді. Моєю нареченою.

— Синьйора Ронкі, для мене честь представити Ліану.

Імена, обличчя, голоси зливалися в єдину хвилю. Ліана посміхалася, кивала, відповідала чемними фразами, але кожне слово давалося із зусиллям, ніби проходило крізь товстий шар вати.

Близько пів на десяту вони підійшли до групи гостей біля вікна. Там стояла Беатріче. Чорна сукня облягала її фігуру з бездоганною точністю, підкреслюючи кожен рух. Вона розмовляла з чоловіком років п’ятдесяти, легко сміялася, демонструючи повну впевненість у собі.

Побачивши їх, Беатріче миттєво переключила увагу. Усмішка стала ширшою, показовішою.

— Лоренцо, — сказала вона, підійшовши ближче, і поцілувала його в обидві щоки. — Яка приємна несподіванка.

Потім її погляд ковзнув до Ліани, повільний і уважний.

— І ти тут, cara. Як це… символічно, — голос звучав солодко. — Червоне тобі личить. Хоча, можливо, трохи сміливо для такого товариства.

Ліана хотіла відповісти, але слова не складалися. У скронях пульсувало, залу ніби хитало, а світло люстр стало надто різким.

Лоренцо відчув, як вона похитнулася, і миттєво обійняв її за талію.

— Ліано? — запитав він.

— Я… — голос прозвучав чужо, ніби не належав їй. — Все добре, я просто стомилась.

— Тут справді задушливо, — втрутилася Беатріче, беручи келих шампанського з таці, що проходила повз. — Трохи допоможе.

Вона простягнула келих Ліані. Лоренцо перехопив її руку ще в повітрі.

— Вона не п’є, — сказав він рівно, дивлячись прямо на Беатріче. — І ти не торкаєшся її.

На мить у погляді Беатріче щось блиснуло — швидке, неконтрольоване, але усмішка залишилася.

— Я бачу, ти став дуже уважним, — мовила вона, ставлячи келих на найближчий столик. — Сподіваюся, ти усвідомлюєш наслідки своїх рішень.

Вона розвернулася й розчинилася в натовпі.