11.1 Міланський прийом

Лоренцо повернувся о шостій вечора. Ліана впізнала звук двигуна Maserati ще до того, як машина зупинилася біля вілли. Потім почула кроки в холі, короткі фрази італійською, сказані швидко й жорстко, голос, у якому не було сумнівів — він з кимось сперечався телефоном. Вона сиділа у своїй спальні біля вікна й дивилася на озеро, яке поступово темнішало, вбираючи в себе відблиски неба.

Спускатися вона не збиралася. Після розмови з Беатріче сама думка про зустріч із ним викликала напругу, з якою важко було впоратися.

Стукіт у двері пролунав о пів на сьому.

— Ліано, — його голос долинув крізь деревину, рівний, але настирливий. — Відчини.

Вона залишилася на місці, сподіваючись, що він сприйме мовчання як відмову й піде. Та за мить клацнув замок — у нього, звісно, був свій ключ.

Лоренцо зайшов і зупинився на порозі. Темно-сірий костюм сидів бездоганно, краватка була трохи послаблена, волосся було не таким акуратно вкладеним, як зазвичай. Він виглядав втомленим, але погляд залишався зібраним, уважним, ніби він одразу помітив усе.

— Чому ти не спустилася на вечерю?

Ліана не обернулася.

— Я не голодна.

Мовчання затягнулося. Потім вона почула його кроки — він підійшов ближче й зупинився за її спиною. Відстань була мінімальною, але дотику не було.

— Що сталося?

— Нічого.

— Ліано, — голос знизився, в ньому з’явилася втомлена м’якість. — Не треба.

Вона різко обернулася. Те, що накопичувалося весь день, прорвалося разом з гнівом.

— Добре. Ти хочеш знати? Сьогодні тут була Беатріче.

Вираз його обличчя змінився миттєво. Щелепа напружилася.

— Що саме вона сказала?

— Достатньо, — відповіла Ліана, роблячи крок назад, відчуваючи потребу в просторі. — Про дівчину, яка жила тут до мене. Про Еву. Про те, що її знайшли мертвою через кілька місяців.

Лоренцо на мить заплющив очі, повільно провів рукою по обличчю.

— Беатріче бреше.

— Бреше? — голос зірвався вище, ніж вона хотіла. — Вона показала фотографії.

— Фотографії можна створити, — сказав він і зробив крок до неї, але Ліана знову відступила.

— А родинний альбом? Фото Даніеля? Історію про те, що з ним сталося?

Його обличчя стало нерухомим.

— Це правда, — сказав він рівно. — Даніель отримав те, на що заслуговував.

— А та дівчина? — Ліана дивилася прямо на нього. — Вона теж на щось заслуговувала?

— Ніякої Еви не було, — його голос став жорсткішим. — Беатріче вигадала це, щоб знищити все, що почало складатися між нами.

— Між нами нічого не складається, — слова вирвалися різко. — Є контракт, є примус і є страх.

Вони стояли навпроти одне одного, важко дихаючи. Повітря між ними здавалося густим від напруги. Лоренцо відступив, засунув руки в кишені. Зовнішній контроль повернувся.

— Моя мама… — її голос прозвучав рівно, без тремтіння. — Операція вже була?

Він зупинився не відразу. Кілька секунд минули у мовчанні, достатні, щоб вона встигла подумати про все найгірше. Потім він підійшов ближче, залишаючись на відстані, яка не виглядала навмисною, але й не дозволяла близькості.

— Так, — відповів він спокійно. — Учора вранці. Тривала трохи більше трьох годин.

Він говорив так, ніби зачитував звіт: без інтонацій, без спроб пом’якшити слова.

— Ускладнень не було. Прогноз добрий. Відновлення піде за планом.

Ліана повільно видихнула, і тільки тепер зрозуміла, як довго затримувала подих. Вона кивнула, дивлячись у підлогу, ніби боялася, що якщо подивиться на нього довше, зрадить себе якоюсь зайвою реакцією.

— Хірург був із Мілана, — додав він уже після паузи. — Один із тих, кому я довіряю такі речі. Твоя мама не знає, хто це оплатив.

Вона підняла очі. У його обличчі не було очікування відповіді, вдячності чи зміни тону між ними. Лише суха констатація зробленого.

— Добре, це все, що я хотіла знати.

— Сьогодні ввечері прийом у Мілані, — сказав він уже діловим тоном. — Ти поїдеш зі мною, я представлю тебе як свою майбутню дружину. Це вирішено.

— Я не поїду.

— Поїдеш, — він розвернувся до дверей. — Сукня готова. До речі, Беатріче теж буде там. Нехай бачить, що ти не ховаєшся.

Він вийшов, зачиняючи двері без різкості. Ліана залишилася біля стіни, відчуваючи, як тремтіння повільно сходить по руках. Частина її хотіла залишитися тут, замкнутися, не виходити. Та його слова зачепили її, він знав, в яку больову точку бити.

Вона підійшла до шафи. Червона оксамитова сукня висіла окремо, мов виклик. Його вибір, його задум. Відмовитись не можна, але якщо вона піде, то зробить це не як покірна фігура в чужій грі.

О пів на восьму постукала Марія й зайшла з тацею. На ній стояв келих білого вина, сир і фрукти.