10.1 Беатріче наносить удар

Mercedes зупинився біля під’їзду вілли Лагуна Скура, і двигун змовк, залишивши після себе коротку, майже неприродну тишу. Беатріче Д’Амато сиділа за кермом і дивилася на будівлю, яка мала стати її домом. Майже стала за 5 років.

Вона повільно відкрила дзеркальце, перевірила макіяж, уважно, без поспіху. Обличчя було бездоганним, як і завжди. Темне каштанове волосся зібране в елегантний пучок, жодного вибитого пасма. Червона помада ідеально окреслювала губи, стрілки чітко підкреслювали карі очі. Діамантові сережки — подарунок батька на тридцятиріччя — спалахували світлом при кожному ледь помітному русі голови. Чорний діловий костюм Armani сидів бездоганно, ніби був створений спеціально для неї, а туфлі Louboutin додавали зросту й відчуття переваги.

Вона виглядала так, як звикла себе відчувати: владною, красивою, зібраною, повністю контрольованою. І при самій лише думці про те, що якась нікчемна реставраторка з музею дозволила собі подумати, ніби може зайняти її місце, всередині здіймався гнів, густий і гарячий, хоча зовні він не проривався жодною рисою.

Учора ввечері подзвонив інформатор із палацу Вальдані у Флоренції. Лоренцо привіз дівчину. Підписав контракт на три роки — після того, як вона чекала п’ять. Після того, як її батько підтримував його у війні з неаполітанцями. Після того, як вона була поруч у його найтемніші моменти, коли інші відверталися або зникали.

Беатріче вийшла з машини, поправила спідницю звичним, впевненим рухом і рушила до входу. Марко, охоронець, якого вона знала вже три роки, привітався з легкою вагою в голосі:

— Буонджорно, синьйоріна Д’Амато. Синьйор Вальдані не попереджав про ваш візит…

— Це сюрприз, — відповіла вона з холодною, владною усмішкою, не зупиняючись. — Де він?

— У Мілані, синьйоріна. Повернеться ввечері.

Це було ідеально. Саме так, як вона хотіла. Побачити дівчину без Лоренцо, без його присутності й захисту, оцінити суперницю наодинці, без свідків.

— А його… гостя? — вимовила вона з легкою паузою, що підкреслювала зміст.

Марко завагався. Він знав Беатріче достатньо добре, щоб розуміти, наскільки вона може бути ревнивою і наскільки небезпечною, коли відчуває загрозу. Після короткої миті мовчання він відповів:

— У саду, синьйорина.

Беатріче пройшла повз нього і увійшла у віллу. Простір був знайомим до дрібниць: вона бувала тут десятки разів, знала кожен коридор, кожну кімнату, кожен поворот сходів. Пройшла через вітальню до французьких дверей, що вели в сад, і зупинилася, щойно побачила її.

Дівчина сиділа на кам’яній лавці біля фонтану й дивилася на озеро. Темне волосся було розпущене, одяг простий — светр і джинси, без макіяжу, без прикрас, без будь-яких зусиль справити враження. Звичайна, нічим не особлива.

Беатріче відчула, як зсередини піднімається холодне, презирливе здивування. "Що він у ній знайшов?".

Вона вийшла в сад і пішла кам’яною доріжкою, крок за кроком, не поспішаючи. Настав час показати цій дівчинці, хто тут справжня господиня.

*** 

Ліана Бернарді

Ранок минув у розпакуванні інструментів, і цей процес виявився для Ліани майже медитативним. Лоренцо поїхав рано, ще о сьомій, і вона почула з вікна, як на подвір’ї ожив двигун машини, а потім звук поступово зник за поворотом алеї. Сніданок вона їла сама, у тиші, без поспіху, намагаючись зосередитися на простих речах. Після цього спустилася до сховища й провела там близько трьох годин, розкладаючи кисті за жорсткістю, пігменти за відтінками, хімікати за ступенем агресивності, створюючи порядок, який завжди допомагав їй тримати думки під контролем.

Близько одинадцятої вона раптом усвідомила, що дихати стало важче. Стіни сховища, ще вранці просто масивні й старі, тепер тиснули, повітря здавалося важким, наче просоченим десятиліттями замкненості. Ліана відклала інструменти, зняла рукавички й піднялася нагору, розуміючи, що їй потрібен простір і свіже повітря.

Сад вілли спускався до озера терасами, відкриваючись повільно, рівень за рівнем. Темно-зелені кипариси стояли мовчазною вартою, олеандри ще не квітнули, а кам’яні доріжки були вкриті опалим листям. Вид на озеро заспокоював: вода сьогодні була майже дзеркальною, відбивала гори й сіре небо так чітко, що межа між реальністю й відображенням здавалася розмитою. Вітер був прохолодним, але м’яким, і Ліана подумала, що температура тримається десь біля десяти градусів.

Вона сіла на кам’яну лавку біля старовинного фонтану з XVI століття. Статуя Нептуна, позеленіла від часу, дивилася в порожнечу, а вода тихо дзюрчала, створюючи рівний, заспокійливий ритм. Цей звук допомагав зібратися.

Думки все одно поверталися до вчорашнього вечора. До його обличчя, коли він говорив про сестру, до того, як стояв надто близько в її спальні, як дивився на її губи без поспіху й сорому. Вона згадувала власну реакцію, несподівану й майже образливу для самої себе, і намагалася зрозуміти, чому розум не встигав за тілом.

Вона ще сиділа, коли за спиною пролунав жіночий голос — мелодійний, упевнений, з ледь відчутним південним акцентом:

— Ти, напевно, Ліана.

Ліана обернулася й підвелася з лавки. Доріжкою до неї йшла жінка, і враження було таким сильним, що його важко було одразу сформулювати. Висока, струнка, з темним волоссям і обличчям, яке виглядало так, ніби звикло до камер і поглядів. Чорний костюм ідеального крою підкреслював фігуру, високі підбори додавали ще більше впевненості в кожному кроці. Усмішка була ввічливою, відполірованою, зате погляд залишався холодним і уважним, наче вона вже складала внутрішній список.