9.2

Запитання застало зненацька. Ліана не відвела погляду.

— Не знаю. Іноді бачу щось. Коли ти говориш про мистецтво. Коли помітив, що я не їла. А потім ти встановлюєш правила, і переді мною знову стіна.

На мить Ліана смикнулася, що вперше наважилася звернутися до нього на “ти”. Але здавалося, Лоренцо це і не помітив, або ж тільки і чекав цього, адже він лише відкинувся на спинку стільця.

— Можливо, це все, що залишилося.

Повітря між ними стало важким, але вже не різким. Ліана зважилася.

— Чому ти обрав саме мене? Скажи справжню причину.

Він мовчав, дивлячись на свічку.

— Ти хочеш знати правду?

— Так.

Він випив половину келиха одним ковтком.

— Рік тому, коли ти працювала над Афродітою, я спостерігав за роботою, за тобою. У моєму світі все куплене: лояльність, повага, жінки… Вони приходять заради того, що я маю, а не заради мене.

— І ти вирішив купити мене теж?

— Ні. Я вирішив дати тобі вибір, який не є вибором. Але навіть у цьому ти чинеш опір. Ти відмовляєшся бути купленою. Це рідкість.

Їй було важко зрозуміти, що в цьому більше — визнання чи виправдання.

— Хто зробив тебе таким?

Його обличчя застигло.

— Життя і люди в ньому, яким я довіряв.

І тут в пам’яті спливли давня згадка батька про зраду, яка вбила сестру Вальдані. Несвідомо, Ліана договорила:

— Твоя сестра.

Він різко підвівся, не розуміючи, звідки вона про це знає. Однак він не наважився спитати.

— Не смій.

Ліана теж піднялася, не відступаючи.

— Чому? Тому що боляче? Ти думаєш, тільки тобі боляче?

Вони стояли одне навпроти одного, напруга майже відчувалася на дотик.

— Ти хочеш говорити про втрати? — сказав він. — Моїй сестрі було шістнадцять…

Слова виходили важко, але він не зупинявся. Коли він замовк, Ліана вже бачила все без слів.

— Мені шкода.

— Мені не потрібна жалість.

— Це не жалість. Це розуміння.

Вона підійшла ближче.

— Я теж втратила батька. Не фізично. Але того чоловіка більше не існує.

Він дивився на неї так, ніби вперше дозволив собі не ховатися.

— Я не хочу робити тобі боляче. Я просто не вмію інакше.

— Навчися.

Він усміхнувся втомлено.

— З тобою як вчителем?

— Я не ненавиджу тебе. Я ненавиджу ситуацію. Але тебе — ще ні.

Він затримав на ній погляд.

— Ще ні, — повторив він. — Я залишу собі цю надію.

Після вечері Ліана піднялася до своєї спальні. Переодяглася в нічну сорочку — білу, шовкову, ту саму, що залишила покоївка. Тканина ковзнула по шкірі, прохолодна спочатку, потім тепла. Вона сіла на ліжко, взяла книгу з бібліотеки — Данте, «Божественна комедія». Відкрила на першій пісні «Пекла», але рядки не затримувалися в голові. Очі бігли по тексту, не чіпляючись за сенс.

Думки поверталися до вечері. До його голосу, коли він говорив про сестру. До того, як на мить зникла звична жорсткість, оголивши втому і біль, які він роками тримав під контролем.

Він не здавався чудовиськом. Скоріше людиною, зламаною настільки, що навчилася виживати тільки через холод і порядок.

Годинник на тумбочці показував десяту. Стук у двері був негучним, але різким у тиші. Ліана підвела голову.

— Так.

Двері відчинилися. Лоренцо стояв на порозі. Той самий одяг, але поставу вже не тримала денна зібраність. Обличчя було втомлене, погляд важкий, ніби він довго вагався, перш ніж прийти.

Ліана підвелася з ліжка й мимоволі відступила до стіни. Він це помітив і зупинився, не переступаючи порога.

— Ти боїшся мене, — У голосі не було загрози, лише констатація.

— Я насторожена, — відповіла вона рівно.

Він зайшов і зачинив двері. Замок клацнув глухо, остаточно. Простір одразу звузився.