8.2

— Буонджорно, Ліано. Сідай.

Вона сіла навпроти. Простір між ними був надто великий для близькості й надто малий для спокою.

Покоївка з’явилася мов тінь, налила каву, поставила тарілку — і зникла.

Ліана пила повільно, дозволяючи гіркому теплу тримати її тут і зараз.

Лоренцо відклав газету.

— Ти не одягла нічого з того, що я купив.

— Ні.

— Чому?

— Бо це не мій одяг.

— Тепер твій.

— Ні, — вона подивилася прямо йому у вічі. — Це ваші подарунки. Я їх не просила.

Його щелепа напружилася, але він лише злегка всміхнувся.

— Добре. Носи, що хочеш. Але на людях — те, що скажу я. Як і звернення на “ти”. Сподіваюсь, ти скоро звикнеш.

Вона кивнула з полегшеним відчуттям власної маленької перемоги.

— Не забувай про наші правила, — сказав він уже серйозно. — Підозрюю, вчора ти не втямила їхню важливість.

— Так, не втямила, — злісно буркнула Ліана. — Не знаю, як у вашому світі, але загалом дивно виглядатиме підслуховування чужих розмов по телефону, та ще й з мамою. Це порушення приватності!

— Це безпека, — Лоренцо не підвищував голосу, але тон став холоднішим. — Ти не розумієш світу, в який потрапила. Тут кожне слово може бути зброєю, а я не можу ризикувати.

— Чим? — Ліана різко підвелася, стілець скреготнув по підлозі. Пальці стиснулися в кулаки. — Що я, по-вашому, скажу матері, яка лежить у лікарні? Що я тут? Де саме? З ким?

Лоренцо теж підвівся. Не поспішаючи, обійшов стіл, ніби навмисно давав їй час усвідомити його наближення. Зупинився за метр, але цього вистачило, щоб його присутність заповнила весь простір. Його зріст змусив її задерти голову, щоб дивитися йому в очі, і це дратувало ще більше, ніж самі слова.

— Саме це, — відповів він спокійно, але в тоні відчувалася прихована загроза. — Інформація — це валюта, Ліано. Найдорожча з усіх. Якщо хтось дізнається точне місце, імена, деталі… ці знання використають. Проти мене. Проти тебе. — Він зробив паузу, майже непомітну. — Проти твоєї матері.

Останні слова справили на неї більше враження, ніж вона хотіла б. У грудях щось обірвалося. Ліана відступила й важко сіла назад на стілець, відчувши, як підкошуються ноги.

— Ви… ви справді думаєте, що вони можуть їй зашкодити? — голос прозвучав тихіше, ніж вона хотіла.

— Я не думаю, я знаю, — відповів він і, замість того щоб тиснути далі, присів на край столу. Схрестив руки на грудях, дивився на неї уважно, без поспіху. — Минулого року люди Коста, мого суперника з Риму, викрали дружину одного з моїх партнерів. Вони тримали її три дні. Знімали відео, як вона благає, як плаче, як обіцяє все, що завгодно. А потім відрізали їй голову й відправили в коробці чоловікові просто на роботу.

Нудота накрила хвилею. Ліана різко затулила рота долонею, заплющила очі, намагаючись не уявляти почуте.

— Навіщо… — вона вдихнула глибше, — навіщо ви мені це розповідаєте?

— Щоб ти зрозуміла, — Лоренцо нахилився вперед, його погляд був прикутий до неї, важкий, зосереджений. — Це не параноя і не залякування. Це реальність, у якій ти тепер живеш. Я не ув’язнюю тебе. Я тебе захищаю.

Між ними зависло густе, майже відчутне мовчання. Ліана дихала повільно, намагаючись впорядкувати думки і прийняти те, що щойно почула.

— Добре, — нарешті сказала вона. Голос був тихим, але вже рівнішим. — Я розумію питання безпеки. Але мені потрібен простір. Не тільки фізичний. Ментальний. Я не можу просто сидіти тут, дивлячись у стіни, й чекати.

В його обличчі вперше майнуло зацікавлення.

— І що ти хочеш робити?

— Працювати, — відповіла вона без вагань. Погляд став твердим. — Реставрувати. У вас повно антикваріату. Я бачила вчора в коридорах. Дайте мені можливість працювати з ним.

Лоренцо дивився на неї довго, мовчки зважуючи. Потім кивнув повільно.

— Третій поверх, східне крило, — сказав він уже м’якше. — Там старе сховище. Статуї, кераміка, фрагменти фресок. До них не торкалися років п’ятдесят. Можеш працювати там. Список потрібних інструментів можеш написати і передати Розі. 

Полегшення прокотилося тілом, тепле й майже болісне у своїй несподіваності. Перша справжня поступка.

— Дякую.

— Але, — він підняв руку, зупиняючи її ще до того, як вона встигла зрадіти остаточно. Палець чітко окреслював кожне слово. — Усе, що ти використовуєш, проходить через мене. Інструменти, матеріали, доступ. Нічого без погодження.

Слова були спокійні, навіть буденні, і від того різали сильніше.

Ну звісно! Хіба міг Вальдані так просто погодитись на щось!

— Я не зіпсую жодної речі, — сказала Ліана рівно. — Це моя робота.

— Я знаю, — відповів він одразу. — Справа не в довірі до тебе. А в відповідальності за те, що належить мені.

Образа вколола різко й влучно через нагадування про межі. Про те, що навіть тут, у її єдиній зоні свободи, ключ усе ще в його руках. Лоренцо повернувся до столу, взяв чашку, ніби розмова вже завершилася.