8.1 Перший ранок

Ліана так і не заснула після його нічного візиту. Лежала, втупившись у стелю, де напівстерті фрески зображали янголів з обличчями, розмитими часом і димом свічок. Вони дивилися кудись повз неї, байдужі до людських страхів. Вона рахувала не овець — години до світанку, прислухаючись до вілли, що жила власним нічним життям: далеке плесо озера, яке здавалося надто близьким у тиші, скрип старих балок, коли будинок осідав, шелест вітру у віконних рамах.

Близько шостої ранку її напівзабуття розірвали кроки в коридорі. Не поспіх, не метушня — важкі, рівні та впевнені. Вона впізнала їх одразу, ще до того, як усвідомила це. Його кроки. Вони пройшли повз її двері, затрималися десь далі по коридору, а тоді зникли, залишивши після себе тишу, ще напруженішу, ніж раніше.

“Він теж не спав?”.

Думка була несподівано інтимною. Уявити Лоренцо Вальдані без сну, з втомою під очима, таким самим неспокійним, як вона… Але ця картинка швидко зникла. Він не був людиною, яку щось вибивало з рівноваги. Він завжди знав, де стоїть, що робить і навіщо.

О пів на восьму в двері постукали тихо, майже ввічливо. Ліана сіла, зняла ковдру, накинула білу сорочку, залишену напередодні покоївкою. Холодний шовк ковзнув по шкірі, тканина була трохи завелика, ніби нагадувала, що це не її вибір.

— Так?

Двері відчинилися, і до кімнати зайшла жінка середніх років із сивим волоссям, зібраним у строгий пучок. Її обличчя було суворим, але без неприязні — радше професійним. В руках вона тримала тацю.

— Буонджорно, синьйоріна. Ранкова кава.

Іноземний акцент робив слова м’якшими, ніж вони були насправді. Вона поставила тацю на столик біля вікна: білий фарфор посуду, гаряче еспресо, круасани з мигдалем, миска з фруктами, йогурт, маленька баночка меду. Запах кави розлився по кімнаті, густий, гіркуватий, майже заспокійливий.

— Дякую, — сказала Ліана.

Жінка кивнула й уже рушила до виходу, але на порозі зупинилася й обернулася.

— Синьйор Вальдані буде внизу. Сніданок о дев’ятій. — вона на мить замовкла, перш ніж додати: — Він не любить чекати.

Двері зачинилися. Ліана залишилася стояти посеред кімнати, дивлячись на ідеальний сніданок, який виглядав так, ніби його зняли для глянцю. Та попри це, шлунок скрутило.

Вона підійшла до вікна й відсунула важкі оксамитові штори. Ранок над озером Комо був холодно-прекрасним: темно-синя вода, майже чорна, туман, що стелився поверхнею, гори, які губилися в сірому небі. На протилежному березі — розмиті силуети вілл, темні кипариси, тонкі лінії дзвіниць.

Краса вдарила боляче. Вона не приносила втіхи, а лише підкреслювала пастку.

Босі ноги торкалися холодного мармуру. Ліана обійняла себе руками. Спальня була втіленням розкоші, якої вона ніколи не знала: ліжко з балдахіном XVIII століття, різьблене дерево, шовкова постіль кольору слонової кістки.

Антикварний комод, туалетний столик із дзеркалом у важкій золотій рамі, картини на стінах — незнайомі обличчя в камзолах і корсетах дивилися з минулого, чужі й байдужі.

Усе було бездоганним. І все — не її.

“Це моє життя тепер. Три роки, 1095 днів, 26280 годин” — подумала з болем.

Вона притиснула лоб до холодного скла. Можна було рахувати хвилини, секунди, дробити час, щоб він здавався меншим. Але час не ставав терпимішим. Він просто тягнувся, липкий і важкий.

О восьмій сорок п’ять вона відірвалася від вікна й підійшла до шафи. Вбудована в стіну, величезна, вона відчинилася майже беззвучно. Ліана завмерла.

Її речі висіли акуратно: джинси, светри, прості сорочки, ті дві сумки, з якими вона приїхала. А поруч — інший світ. Десятки нових речей: шовкові й оксамитові сукні, мереживні блузки, ідеально скроєні спідниці. Valentino. Prada. Armani. Усе — її розміру, вона кинула перевіряти після п'ятого чи шостого ярлика.

"Звідки він знав? Ох, так… Все забуваю… Він завжди про все знає…".

Ліана стиснула щелепу, різко відсунула нові речі вбік і дістала свої джинси та темно-синій светр, затертий на ліктях. Волосся зібрала в простий хвіст. Жодного макіяжу — лише трохи блиску для губ.

У дзеркалі вона побачила жінку з блідим обличчям і темними колами під очима, але з поглядом, у якому була впертість.

"Я не носитиму його подарунки. Я не гратиму за його правилами більше, ніж змушена".

Рівно о дев’ятій вона спустилася сходами. Ранкове світло заливало хол, відбиваючись у мармурі. Кроки луною розходилися в тиші.

Їдальня була наприкінці коридору. Двері відчинені, запах кави й випічки тягнув усередину.

Ліана зупинилася на порозі.

Зала була великою, з високими вікнами на озеро, темні панелі з горіха, балки під стелею, важка кришталева люстра. Довгий дубовий стіл на дванадцять осіб, накритий лише на двох — на протилежних кінцях.

Лоренцо сидів на чолі столу з газетою в руках. Corriere della Sera. Біля нього — чашка еспресо. Чорна сорочка, рукави підкачані до ліктів, оголювали передпліччя з тонким білим шрамом.

Він підняв погляд, коли вона зайшла. Оцінив швидко. У темних очах щось майнуло, але зникло.