7.1 Золота клітка

Ліана стояла біля вікна й дивилася, як сонце повільно зникає за лінією гір. Озеро Комо вбирало світло, наче пам’ять, — спершу золоте, потім рожеве, далі все глибше і темніше. Вода ворушилася ледь помітно, і здавалося, що весь цей краєвид дихає, живе власним життям, не підозрюючи, що за ним спостерігає людина, яка втратила своє.

Колись вона мріяла про це місце. Уявляла себе тут закоханою та вільною туристкою. Реальність була надто акуратною, надто правильною, щоб у ній було місце для радості. Краса вілли мала би заспокоювати, але вона тиснула, як мовчазний докір.

Ліана відійшла від вікна й повільно обійшла кімнату. Пальці ковзали по прохолодному дереву меблів, по гладких стінах, ніби вона перевіряла, чи не розчиниться все це, якщо на мить заплющити очі. Ліжко займало майже половину простору, бездоганно застелене, таке правильне, що в ньому було страшно лежати. У шафі її речі висіли рівними рядами: джинси, сорочки, сукні, розкладені чужими руками з уважністю, яка не мала нічого спільного з турботою.

У ванній світло загорілося м’яко, ніби знало, що різкість тут недоречна. Мармур холодив босі ступні, дзеркало відбивало жінку, яку вона впізнавала не одразу. Біля вікна стояла ванна, з якої відкривався той самий краєвид, і ця деталь чомусь вразила найбільше: навіть у самотності їй не дозволяли бути далеко від цієї краси. Вона повернулася до кімнати й сіла на край ліжка. Годинник показував пів на восьму. Час ішов, не зважаючи на те, що вона ще не встигла звикнути до думки: за тридцять хвилин вона вечерятиме з людиною, яка тепер володіла її життям.

Валіза стояла відкрита. Звичайний одяг здавався недоречним, майже викличним у цій обстановці. Вона саме думала, чи не піти такою, якою є, коли в двері постукали.

— Так?

Служанка Роза ввійшла тихо і затрималася на порозі на мить довше, ніж вимагала ввічливість, тримаючи в руках білий паперовий пакет.

— Синьйор просив передати це… Якщо потрібна допомога з одяганням, я можу залишитися.

— Що це? — Ліана кивнула на пакет, не підходячи ближче.

— Сукня. Для вечері, — відповіла Роза й ледь помітно всміхнулася. Усмішка була швидкою, обережною, ніби вона не була певна, чи має на неї право. — Синьйор вважає, що перший вечір має бути… особливим. Він скоро приїде. 

Вона поставила пакет на край ліжка, вирівняла його, наче це мало значення, і так само обережно вийшла, зачинивши двері без стуку.

Кімната знову стала занадто великою. Ліана підійшла до ліжка, зупинилася, ніби пакет міг вибухнути. Розгорнула папір повільно, з відчуттям, що робить щось незворотне. Всередині лежала сукня з темно-синього шовку — стримана, майже аскетична у своїй простоті. Жодних прикрас, жодного блиску. Лише лінії й тканина. Ідеальна і по вигляду, і по розміру.

Пальці стиснули край сукні трохи сильніше.

"Звідки він знав?..". Питання навіть не встигло оформитися повністю — відповідь уже була там. Він знав. Як знав про лікарню, про борги, про кожен її слабкий крок за останні місяці. Ця сукня була ще одним доказом: вона давно під лупою.

Ліана витягла її з пакета й підняла перед собою. Шовк був холодним, гладким, слухняно спадав вниз. В уяві вона вже бачила себе за довгим столом, навпроти нього, у цій тканині, яка робитиме з неї не людину, а роль.

Рука сіпнулася, ніби хотіла жбурнути сукню на підлогу. Одна частина душі прагнула залишитися в джинсах і светрі, прийти на вечерю такою, якою вона була завжди: з усією втомою, злістю і непричепуреною правдою. Але інша частина — виснажена, зношена до прозорості — нашіптувала вперто й наполегливо: зроби це. Просто переживи вечір. Чим менше опору зараз, тим менше болітиме.

Вона пішла у ванну й увімкнула душ. Гаряча вода вдарила по плечах, змиваючи дорогу, лікарняний запах, чужі дотики простору. Кілька хвилин вона просто стояла, дозволяючи тілу бути своїм власним тілом.

Сукня сіла ідеально. Надто ідеально, щоб це було випадковістю. Вона не тиснула, не обмежувала рухів, лише підкреслювала їх. Ліана застигла біля дзеркала в гардеробній, кілька разів крутнувшись перед величезним дзеркалом. Сукня була чудова, але мала одну проблему. Відкрита спина. Елегантно і вишукано — але одягнути її вона не могла. Схоже, Вальдані знав про неї не все. 

— Проблеми з вибором? — голос Лоренцо змусив її здригнутися і інстинктивно повернутись до нього обличчям, ховаючи спину. 

Він стояв у дверях, уже одягнений у смокінг, який сидів на ньому так, ніби кравець шив його безпосередньо на тілі.

— Ця не підійде, — вона поклала сукню назад.

— Чому? — він підійшов ближче, і вона відчула знайомий запах його одеколону. Щось деревне, холодне, дороге.

— Просто не підійде, — додала вже різкіше. 

Його пальці перехопили її зап'ястя, коли вона потягнулася до іншої сукні.

— Чому? — повторив питання. 

Вона стиснула зуби. Він не відпускав.

— Через спину, — нарешті видавила вона. — Ця сукня... там спина відкрита.

Лоренцо нахилив голову, вивчаючи її обличчя.

— І?

— І в мене шрам, — вона вирвала руку. — Задоволені?

Пауза затягнулася так довго, що вона вже пошкодувала про свою відвертість.