6.2

Лікарня прийняла її беземоційно, стерильно, так, як приймають усіх: запахом антисептику, приглушеним дзижчанням апаратів, кроками, що губилися в довгих коридорах. Ліана піднялася на четвертий поверх, повільно пройшла повз двері кардіологічного відділення й зупинилася біля палати з номером 312.

Мати лежала на ліжку, підключена до моніторів, але не спала. Коли Ліана зайшла, її обличчя освітила усмішка — тиха, виснажена, але справжня.

— Доню. Ти все-таки прийшла.

Ліана сіла поруч, узяла її за руку. Шкіра була теплою, але тонкою, сухою, майже невагомою, ніби торкалася не тіла, а спогаду про нього.

— Звісно, прийшла. Як ти?

— Краще, ніж учора, — мама ледь стиснула її пальці. — Лікарі кажуть, що операція можлива. Уже завтра. Уявляєш? Вони говорять, що це може змінити все.

Ліана всміхнулася, хоча відчувала, як усмішка тримається лише силою волі.

— Це чудова новина.

— Я не знаю, як тобі вдалося, — в голосі матері було стільки ніжності, що Ліана змушена була опустити очі. — Звідки ти взяла гроші. Але я пишаюся тобою, доню. Дуже.

Вона дивилася на білі простирадла, на повільні лінії на екрані монітора, на все, що могло відволікти від цього погляду.

— Мені пощастило з одним проєктом, — сказала вона після паузи. — Великий грант, реставрація на півночі.

— Справді? — мати ожила. — Ліано, це ж прекрасно. Ти так довго цього хотіла.

— Так, — слова чіплялися одне за одне, важкі й незручні. — Я поїду вже сьогодні. Можливо, надовго. Кілька місяців. А може, й рік.

Усмішка трохи згасла, стала стриманішою.

— Так далеко й так надовго… Але ти ж повернешся на операцію?

Ліана стиснула мамину руку міцніше, ніби могла передати через дотик усю підтримку, якої сама не мала.

— Я не зможу бути тут, — тихо сказала вона. — Але ти в надійних руках. Тут найкращі лікарі, мамо. Все буде добре.

Мати довго мовчала, уважно дивлячись на неї, і Ліана відчула, як цей погляд проникає глибше, ніж будь-які слова.

— Ти щось приховуєш, — нарешті сказала вона. — Я це відчуваю.

Серце вдарило боляче, нерівно. Ліана майже сказала правду, майже дозволила їй вирватися, але зупинилася на самому краю.

— Просто проєкт дуже важливий, — відповіла вона. — Для моєї роботи. І для майбутнього.

Мати ще мить дивилася на неї, а потім знову сумно, але приймаючи всміхнулася.

— Добре. Я вірю тобі. Але пообіцяй: якщо тобі буде важко, якщо щось піде не так, ти подзвониш. Не мовчатимеш.

— Обіцяю, — сказала Ліана й відчула, як легко ця брехня лягла на язик.

Вони сиділи так ще деякий час, тримаючись за руки. Ліана запам’ятовувала кожну дрібницю — лінію губ, зморшки біля очей, слабкість у пальцях. Вона не знала, коли знову дозволить собі дивитися так уважно.

Опівдні в палату заглянула медсестра й м’яко повідомила, що машина вже чекає. Ліана підвелася, нахилилася й поцілувала матір у лоб.

— Я люблю тебе.

— І я тебе, доню. Бережи себе.

Вона вийшла, не обертаючись, бо знала: якщо дозволить собі ще один погляд, піти вже не зможе. Вона зупинилася, притулилася до стіни й дозволила собі кілька рівних, глибоких вдихів, змушуючи тіло зібратися. Сльози залишилися десь усередині, разом із сумнівами, які тепер були розкішшю.

Це заради неї. Все — заради неї.

Mercedes забрав її рівно о пів на першу й привіз до палацу Вальдані без запізнень. Марко провів її до іншого крила будівлі, де Лоренцо чекав біля чорного Maserati.

— Твої речі вже у віллі, — сказав він, відчиняючи двері. — Я надіслав людей до твоєї квартири зранку.

Ліана завмерла, насупившись.

— Ви заходили до мого дому?

Він спокійно дістав ключ і поклав їй у долоню.

— Використали той, що був у твоїй сумці.

Вона одразу згадала той ранок і зрозуміла, коли саме він його взяв.

— Ви не мали права.

— Маю, — відповів він без підвищення голосу. — За контрактом ти моя дружина. Наші простори більше не розділені. Чим швидше ти це приймеш, тим легше буде жити.

Ключ різав долоню холодом.

— Я вас ненавиджу.

— Може це навіть на краще, — спокійно сказав він і жестом запросив її до машини. — Але ти все одно поїдеш зі мною.

Щойно вона сіла, двері зачинилися, двигун ожив, і Флоренція почала відступати — повільно, неминуче, разом з усім життям, яке вона знала.

Дорога тягнулася крізь Тоскану, а потім далі, до Комо. Краса за вікном була майже знущальною, бо замість насолоджуватись нею чи не вперше в  житті, в якому досі не було часу на подорожі та краєвиди, вона згортала в полум'ї болю, образи на життя, батька і ситуацію. 

Після кількох годин тиші вона задрімала, і лише м’який дотик змусив її прокинутися. Лоренцо поправив куртку на її плечах і одразу ж відвернувся.