6.1 Капітуляція

Ліана прокинулася о сьомій ранку, хоча насправді не спала. Кілька годин підряд вона лежала з розплющеними очима, дивлячись у стелю, і рахувала години до дев'ятої. Контракт лежав на столі, підписаний нетвердою рукою о четвертій ранку, коли рішення нарешті кристалізувалося в щось незворотне.

Вона встала прийняти душ. Вода гаряча, майже опікала шкіру, але відчуття залишалося поверхневим, не проникало глибше. Одяглася просто — чорні джинси, біла сорочка, темно-сірий светр. Волосся зібрала в хвіст, макіяж не наносила. Обличчя в дзеркалі було блідим, але спокійним.

"Якщо я маю це зробити, то зроблю з гідністю", — промовила вона собі в думках, не відводячи погляду від свого відображення.

О восьмій тридцять Ліана зачинила за собою двері квартири. Замок клацнув тихо, буденно, ніби не фіксував межу між «до» і «після». Контракт лежав у сумці, притиснутий до стінки. Дивно, але руки цього разу не тремтіли. Усередині було порожньо і безопорно, наче вода, що вже прийняла форму посудини.

Чорний Mercedes стояв там само, де й учора, мов частина міського пейзажу, яку не помічають, поки вона не рушить. Водій вийшов, відчинив задні двері, навіть не глянувши на неї. У цьому мовчанні було щось остаточне — як у вироку, що не потребує пояснень. Місто пропливало за вікном повільно, ще не розігріте денним шумом. Флоренція жила своїм ранком: люди з кавою в паперових стаканах, відкриті крамниці, мотоцикли, що прослизали між автівками. Усі ці життя рухалися вперед за інерцією звички. Вона ж їхала туди, де її майбутнє вже було розкладене по папках.

Палац Вальдані зустрів її тією ж важкою стриманістю, що й раніше. Камінь, тиша, простір, який не намагався вразити — він просто знав собі ціну. Марко стояв біля входу, як завжди. Його погляд ковзнув по ній, фіксуючи, але не оцінюючи. Вона подумала, що для нього всі приходять сюди однаково: або щось втратити, або стати частиною цього дому назавжди.

Двері кабінету були відчинені, ніби її чекали без сумніву. Лоренцо стояв біля вікна, наче просто присутній, як елемент архітектури. Ранкове світло різало його профіль на чіткі площини, підкреслювало лінію щелепи, спокій у поставі. Він не обернувся, але вона відчула: він знає, що вона тут.

— Зачини двері.

Клацання замка прозвучало гучніше, ніж мало б. Ліана підійшла до столу, поклала сумку і дістала контракт, котрий вона вже встигла зненавидіти за ці останні години. Папір ліг рівно, без пафосу. Вона залишилася стояти — не з виклику, а тому що сідати означало б визнати втому, а вона не хотіла давати цьому тілу жодних слабкостей.

Лоренцо обернувся не одразу. Дивився на неї довго, не поспішаючи, ніби звіряв очікування з реальністю. У цьому погляді була радше цікавість до того, як далеко вона зайшла.

— Ти підписала, — більше констатував, аніж спитав Лоренцо.

— Так.

Він узяв контракт, перегорнувши сторінки швидко та впевнено. На останній затримався. Палець торкнувся чорнил, і цей жест був надто інтимним, ніби він торкався не паперу, а її шкіри.

— Коли?

— О четвертій, — зітхнула Ліана з нерозумінням, навіщо йому таке знати.

Його погляд піднявся.

— Ти не спала.

— Ні.

Мовчання між ними нагадувало важке повітря перед грозою. Лоренцо обійшов стіл і зупинився поруч. Вона відчула тепло, запах парфуму. Так пахне влада, безмежна і непорушна — подумалось недоречно. 

— Ти хочеш щось сказати? — спитав без тиску.

Ліана дивилася йому просто у вічі.

— Я виконую умови. Але не плутайте це з покорою. Ви отримали мій час, але не мене.

Він усміхнувся ледь помітно, ніби почув не загрозу, а цікаву думку.

— А є різниця?

— Так.

— Ми ще подивимось, — сказав він спокійно.

Він дістав картку й поклав її на стіл між ними. Холодний пластик коротко вловив світло, мовчазний і байдужий до того, що за ним стояло.

— Це твоя, раптом буде щось потрібно. Гроші вже в роботі. Операцію призначено, музей отримав фінансування, а твій батько зараз там, де його ніхто не шукає й де він не створює проблем.

Ліана взяла картку майже машинально й сховала в сумку, не затримуючи на ній погляду. Вона сприйняла її як ще один пункт угоди, як підтвердження того, що рішення перестало бути абстрактним і набуло матеріальної форми.

— Коли я маю їхати? — спитала вона, дивуючись власному спокою.

— Сьогодні. Ми вирушаємо на озеро Комо. Перший місяць проведемо там, без зайвих очей. Потім буде церемонія.

Слово прозвучало буденно, позбавлене будь-якого сентименту, так само як звучали в його устах домовленості з партнерами чи підписання чергового договору. І Ліана зрозуміла: йдеться не про союз, не про людей, а про конструкцію, яку він вибудовував роками й у якій вона тепер стала необхідним елементом.

— Я хочу побачити матір, — сказала вона після короткої паузи.

Він оцінив прохання швидко, без видимого внутрішнього опору.

— До полудня. Машина чекатиме біля лікарні.