5.2

Ліана не спала. Ніч розтягнулася, як довгий коридор без дверей. Вона лежала, не міняючи пози, дивилася в стелю й ловила місто на слух: приглушений шум шин, уривки чужих розмов під вікнами, рівний дзвін церковного годинника, що розрізав темряву годину за годиною, ніби відмічав, скільки ще вона тримається.

Опівночі вона підвелася і заварила чай. Кухня була холодною, а світло — надто різким. Вона стояла, обхопивши чашку, але не пила. Кераміка віддавала тепло долоням, і цього виявилося достатньо, ніби саме відчуття мало замінити смак, думки й рішення.

Близько третьої вона знову відкрила ноутбук. Пальці рухалися самі: як розірвати контракт під примусом, шантаж і закон, захист від організованої злочинності. Сторінки змінювали одна одну, слова складалися в акуратні абзаци, але сенс у них був один і той самий: докази, свідки, протоколи. І система, яка працює лише тоді, коли ти вже наполовину врятований.

У неї ж натомість не було нічого, окрім страху й імені людини, якого боїться все місто.

О п’ятій вона закрила ноутбук і підійшла до вікна. Небо над дахами повільно втрачало чорнильну глибину, світлішало, переходячи в темно-синій, наче хтось дуже обережно додавав світло, щоб не сполохати ніч остаточно.

Флоренція прокидалася без поспіху. Поодинокі машини ковзали вулицями, у вікнах навпроти спалахували перші лампи. Місто дихало рівно, впевнено, так, ніби нічого не сталося. Купол Дуомо вирізнявся на тлі неба, важкий і спокійний. Неможливий проєкт, який колись називали безумством. Брунеллескі не довів — він просто зробив. Залишив форму, що пережила століття.

"А що залишу я?.. Три роки, зафіксовані в пунктах і підпунктах, дитину, яка стане умовою угоди. Пам’ять про жінку, що обміняла себе на шанс для інших…".

Телефон задзвонив о восьмій. Ліана здригнулася, ніби її смикнули за нерв. На екрані — назва музею.

— Ліано? У нас о дев’ятій зустріч щодо фінансування. Це важливо.

Вона заплющила очі, притискаючи телефон до вуха, немов це могло утримати реальність на відстані.

— Я не прийду. Вибачте.

На тому кінці лінії він намагався щось пояснити, нагадати, попередити. Вона вже знала все, що він скаже.

— Я розумію, — відповіла Ліана і завершила дзвінок раніше, ніж він встиг договорити.

Телефон упав на ліжко. Вона обхопила себе руками, стискаючи плечі, ніби тіло могло зібратися в менше, безпечніше.

"Музей і справді закриється… Він не погрожував, а лиш констатував неминуче".

Дзвінок у двері розрізав тишу різко, без попередження. Ліана завмерла. Серце билося так гучно, що на мить їй здалося: це воно дзвонить замість неї.

Вона підійшла до дверей і зазирнула у вічко. Молодий кур'єр, у формі, з пакетом у руках.

Ланцюжок дзенькнув, коли вона відчинила.

— Вітаю. Посилка для Ліани Бернарді.

У відповідь вона лише кивнула і підписалася, не знайшовши сили щось ще додати чи спитати. Пакет ліг на стіл. Усередині — біла коробка без жодних позначок, лише її ім’я, написане чітко, без емоцій.

На білому шовку лежав контракт. Поруч — ручка, важка, бездоганно збалансована. Гравіювання на боці було майже ніжним:

Свобода — це вибір, який ти робиш.

А під паперами ховалася фотографія.

Мати. Лікарняне ліжко. Монітори. Блідість, що не приховує життя, але й не обіцяє його надовго. Поруч — Лоренцо Вальдані. Руки в кишенях, погляд спокійний, наче він стояв біля власності, а не біля чужої матері.

Ліана випустила з рук фото. Воно впало на підлогу, обличчям догори. До очей підступили сльози страху.

Телефон задзвонив майже одразу, що змусило одразу опанувати сльози.

— Маєш дванадцять годин, Ліано. Я чекатиму на тебе завтра.

— Ви були в лікарні.

— Так. Хотів переконатися, що їй нічого не бракує. Операція складна, але перспективна. Я вже все владнав. Якщо ти прийдеш.

— А якщо ні?

Пауза була довшою за відповідь.

— Тоді ви залишитись з нею там де і зараз. Сподіваюся, ти зробиш правильний вибір, cara mia. Не втрачай шанс. 

Після він поклав слухавку.

Ліана дивилася на фото на підлозі. На жінку, яка ніколи не питала її про жертви. На підпис, що чекав на папері. Свобода — це вибір, який ти робиш.

Вона перечитала контракт повільно, пункт за пунктом, без ілюзій. Усе, що вона любила, залишалося неушкодженим. Окрім неї самої.

Годинник показував 09:23.

Флоренція за вікном жила, ніби ніхто не стояв над прірвою, тримаючи ручку замість рятівного кола.

Телефон знову задзвонив. Цього разу — мама.

— Ліано, доню. Просто хотіла почути тебе.

Ліана слухала і усміхалася, дозволяючи сльозам текти мовчки, не заважаючи словам про лікування, про дивну щедрість лікарів, про надію, що з’явилася без пояснень.

— Усе буде добре, мамо.