4. У камері

Ліана повільно підвелася з підлоги, сіла на лавку. Бетон холодний під долонями, спина впиралася в стіну. Зап'ястя червоніли там, де наручники втиснулися в шкіру, залишивши глибокі смуги.

Вона роздивлялася подряпини та написи олівцем на сірих стінах: імена, дати, лайка. Хтось написав "Giustizia è morta" — справедливість мертва. Хтось інший додав внизу "Mai esistita" — ніколи не існувала.

Камера була крихітною. Три метри на два, може менше. Лавка вздовж однієї стіни, діра в кутку з іржавою решіткою — туалет. Їдкий запах сечі та дезінфекції проникав у легені з кожним вдихом. Флуоресцентна лампа в коридорі мигала, кидаючи тремтячі тіні на ґрати.

Ліана обхопила себе руками. Плащ залишився десь нагорі, у неї тільки светр і джинси. Прохолода бетонних стін проникала крізь тканину, розповзалася по шкірі.

Вона заплющила очі і спробувала дихати рівно за своєю старою технікою. Раз, два, три.

Видих.

Раз, два, три. 

Здебільшого це допомагало, адже в її делікатній роботі не можна допускати, аби руки тремтіли. Але тепер тремтіло усе тіло. Ліана почувалася, мов кролик, зачинений в клітці під пильним наглядом того, про кого в місті стараються зайвий раз не думати, не те що говорити.

"Я в камері. І за що? За те, що просила допомоги".

Нервовий сміх піднявся з горла — сухий, порожній, схожий на кашель. Вона затиснула рота долонею, боялася, що якщо почне сміятися, то не зможе зупинитися. Або сміятиметься, або кричатиме, і межа між ними була тонкою, майже невидимою.

Час у цих стінах тягнувся нестерпно повільно. Вона не знала, скільки минуло, чи-то півгодини, чи-то набагато більше. І зрештою, Ліана почула далекі кроки в коридорі, що поступово наближалися. Серце тьохнуло в очікуванні. 

Коли кроки вже відбивалися в стінах її камери, Ліана рвучко підвела голову. Два офіцери вели нагору п'янчугу,  що злісно матюкався і виривався. Вони пройшли повз, навіть не глянувши на неї.

Тиша повернулася, а надія згасала, неначе тліюча свічка.

Ліана знову опустила голову на коліна і обхопила себе руками. Думала про матір у лікарні, яка чекає на неї. Про батька, що десь переховується або вже мертвий, і про Алессандро, що злякався і відмовився допомогти. 

Окремий відсік в архіві думок зайняли згадки про детектива Ріццо з його спокійним, байдужим обличчям. І про Лоренцо Вальдані.

Ліана спробувала лягти на лавку, але вона була занадто вузькою, тверда дерев'яна поверхня боляче впиралася в ребра. Тому знову сіла спиною до стіни, ноги підтягнула до грудей.

Десь нагорі пролунав телефонний дзвінок і голоси, приглушені стінами. Ліана втомлено заплющила очі, але сон не приходив. Кожен звук здавався загрозливим — скрип труб, далекий сміх когось із офіцерів, дивний шурхіт у стінах.

Вона думала про 48 годин, які дав їй Вальдані, і намагалася вирахувати, скільки їй ще лишилося до рішення. Кожна година, проведена тут, зменшувала шанси знайти інший вихід.

"Хоча… Чи в мене є якийсь інший вихід, будучи наодинці з цими проблемами? Алессандро злякався, поліція відмовилася, батько зник. Мама в лікарні, і так беззахисна. Насправді це все тільки ілюзія вибору…". Вона завжди це знала, десь глибоко всередині. З тієї миті, коли він поклав документ на стіл у своєму кабінеті. Весь цей день, усі спроби втекти — тільки відстрочка неминучого.

Кроки знову пролунали в коридорі. Повільні, впевнені і не схожі на марширування охорони. Ліана підняла голову, побачила силует у напівтемряві.

Детектив Ріццо зупинився біля ґрат. Вираз його обличчя був важко прочитати, але в очах майнуло співчуття. Ліана втомлено підвела голову, хоча вже нічого доброго не очікувала.

— Синьйоріна Бернарді, — сказав детектив, підходячи ближче. — Вас взяла на поруки дуже поважна людина. Можете йти.

Ліана завмерла на лавці.

— Хто?

Ріццо не відповів, тільки дістав ключі і відчинив ґрати. Метал брязкнув, відчинившись.

— Ваші речі нагорі. Підпишете папери і ви вільні.

Вона підвелася, ноги затерпли від тривалого сидіння. Кроки були надто невпевнені, коліна підкошувалися. Ріццо відступив убік, даючи їй пройти.

Вони мовчки піднялися сходами. Коридор, стійка реєстрації. Там лежали її сумка, телефон, документ, що вона принесла вранці. Плащ акуратно складений поруч.

Жінка за стійкою подала їй папери. Ліана підписала, не читаючи, руки тремтіли так сильно, що підпис вийшов кривим.

— Тут Вам ще дещо, — жінка простягнула білий конверт.

Ліана взяла його, відчула якість паперу — дорогий та щільний. Розірвала, дістала картку всередині. Каліграфічний почерк темно-синім чорнилом говорив:

"Час тече, cara mia. 36 годин залишилося. Чекаю на вулиці. — Л."

Обличчя несвідомо скривилося, наче від відрази. "Звісно… Невже ж він дозволить мені просто безслідно зникнути? "

Ліана підняла голову і подивилася на Ріццо, однак той відвів погляд.

— Він тут?

Детектив кивнув.