3. 48 годин відчаю — День перший

Кав'ярня біля Дуомо гула від голосів туристів та місцевих. Ліана сиділа за столиком у кутку, якнайдалі від вікна, стискаючи в руках чашку капучіно. Кава давно охолола, але вона не помічала. Документ лежав у сумці, згорнутий, зім'ятий, але присутність його відчувалася так само гостро, як біль від удару.

Алессандро спізнювався на п'ятнадцять хвилин. Вона дивилася на екран телефону кожні тридцять секунд, хоча знала, що повідомлень не буде. Батько досі не виходив на зв'язок. Мама телефонувала вранці, голос був слабким, але спокійним:

— Ліано, коли ти прийдеш? Медсестра сказала, тобі треба підписати якісь папери…

Пальці нервово стукали по столу, однак голос звучав рівно і звичайно:

— Сьогодні, мамо. Обіцяю, — брехня далася на диво легко, як дихання.

Дзвінок над дверима кав'ярні задзеленчав, і відволік від думок. Алессандро увійшов до кав'ярні — високий, худий, у джинсах і светрі, рюкзак через плече. Волосся злегка розкуйовджене, окуляри в тонкій оправі. Він побачив її, тепло усміхнувся  і поспішив до столика.

— Вибач за запізнення, — поцілував її в обидві щоки і сів навпроти. — Лекція затягнулася, професор Россі не вміє стримуватися, коли говорить про античну архітектуру.

Ліана кивнула, не в змозі відповісти усмішкою. Вони з Алессандро знали одне одного два роки — познайомилися в музеї, коли він приходив за матеріалами для дисертації. Він був добрим, уважним, завжди готовим вислухати. Вони зустрічалися вже кілька місяців, тож він залишався єдиною людиною, окрім батьків, кому вона довіряла.

— Ліано? — Алессандро нахилився вперед, зняв окуляри і протер їх краєм светра. — Ти сказала, що терміново. Щось сталося?

Вона відкрила рота, однак одразу закрила. Слова застрягли десь між горлом і язиком.

— Мій батько... — невпевнено почала вона. — Він у біді. Великій біді…

Алессандро одягнув окуляри назад, обличчя стало серйозним.

— Знову борги?

— Гірше… — Ліана витягла документ із сумки, розгорнула і поклала на стіл. — Він вкрав гроші в мафії. Три мільйони євро. Тепер вони хочуть компенсацію від мене.

Алессандро дивився на папір, не торкаючись його, ніби він міг обпекти.

— Що це?

— Контракт, — вона взяла чашку, ковтнула холодну каву, і смак гіркоти заповнив рот. — Шлюб на три роки, народження спадкоємця… А потім свобода й гроші.

Алессандро побілів, очі розширилися за лінзами окулярів.

— Та ну! Що за жарти?

— Хотіла б я, щоб це був жарт…

Він узяв документ, читав швидко, губи ворушилися беззвучно. Потім відклав папір, знову зняв окуляри і потер перенісся.

— Лоренцо Вальдані… — ім'я прозвучало так, ніби Алессандро ковтнув щось отруйне. — Боже мій, Ліано… Твій батько взяв гроші у Вальдані?

— Виявляється, він працював на нього чотири роки. Мені, звісно, не розповідав.

— Ніхто не знає, хто працює на Вальдані, поки він сам не захоче. — Алессандро поклав окуляри на стіл і провів руками по обличчю. — Це катастрофа.

— Я знаю.

— Ні, ти не розумієш! — він нахилився ближче, щоб перейти на шепіт, наче боявся, що навіть стіни почують. — Вальдані — це не просто мафія. Його рід контролює Флоренцію більше двохсот років. Поліція, суди, навіть мер міста. Усі в нього на зарплаті або бояться його. Він недоторканний.

Ліана стиснула холодну і тверду кераміку чашки.

— Я не можу підписати це. Я не можу стати його... власністю.

— А  вибір? — Алессандро простягнув руку через стіл і торкнувся її долоні. — Ліано, якщо ти відмовишся...

— Він уб'є батька. Мама втратить лікування. Музей закриється… — вона відсмикнула руку і склала долоні на столі, щоб приховати тремтіння. — Він сказав це так спокійно, ніби повідомляв про погоду.

Алессандро довго мовчав, збираючи думки докупи. Дивився на неї, потім на документ, потім знову на неї.

— Я… я подумаю що можна зробити… — сказав він нарешті. Але голос прозвучав геть не впевнено. 

Надія спалахнула в грудях Ліани, яскрава й гостра.

— Правда?

— Так. Я не залишу тебе в цьому.

Вона хотіла заплакати від полегшення, але стримала себе. Сльози зараз нічого не змінять.

Алессандро подивився на годинник.

— Тільки от… В мене лекція о другій. Але після неї я зможу піти з тобою до дільниці на Віа Кавур. Там працює детектив Ріццо, він чесний. Якщо хтось і допоможе, то він.

Ліана кивнула, вперше за весь ранок вдихнула повними грудьми.

— Дякую, Алессандро.

Він усміхнувся, але усмішка була невпевненою, тремтячою по краях.

— Не дякуй ще. Почекай, поки все закінчиться.

 ***

О першій годині дня Ліана сиділа на лавці біля фонтану Нептуна, дивилася, як вода стікає по мармурових фігурах. Площа вирувала життям — туристи робили селфі, продавці сувенірів кричали про свій товар, голуби злітали й сідали, шукаючи крихти.