2. Візит до Вальдані

Ліана стояла на протилежному боці П'яцца делла Синьйорія та дивилася на палац Вальдані. Ранкове сонце заливало старовинні фасади золотистим світлом, поки туристи ще не встигли заполонити площу. Палац височів у кутку — темний камінь ренесансної будівлі виглядав масивним та непроникним. Над входом красувався родинний герб: лев і меч, сплетені в якійсь давній символіці, про яку вона нічого не знала.

Вітрина кав'ярні поруч відбивала її постать: струнка дівчина в сірому плащі, темне волосся зібране в хвіст, обличчя бліде й напружене. Вона майже не впізнала себе.

Ліана провела безсонну ніч, передзвонюючи батькові кожні півгодини. Номер залишався недоступним. О восьмій ранку вона спробувала зателефонувати в лікарню — аби мамі сказали, що дочка виїхала на роботу раніше звичайного і передзвонить пізніше. Брехня давалася легко, коли на кону життя.

Дзвін церкви Санта-Марія-дель-Фьоре пролунав десять разів. Десята година ранку. Час йти.

Ліана стискала ремінець сумки так сильно, що вже не відчувала пальців. Вона змусила себе дихати повільніше і рахувала вдихи — техніка, яку використовувала при найделікатніших реставраціях. Раз, два, три. Видих. Раз, два, три. І так крок за кроком.

Площа здавалася занадто великою, а бруківка під ногами — занадто нерівною. Запах свіжоспеченого хліба з пекарні змішувався з ароматом кави, але шлунок звело від пустоти й напруги. Вона не снідала, тільки випила склянку води перед виходом з дому. У роті стояв металевий присмак страху.

Перед нею виросли двері палацу — важкі, масивні, з прикрашеннями XV століття. Бронзові ручки у формі левових голів дивилися на неї порожніми очницями. Ліана зупинилася перед масивними дверима. Пальці застигли над дзвінком.

"Якщо натисну — шляху назад не буде".

Дзвінок пролунав глухо, секунди тяглися, як години, а потім двері відчинилися беззвучно. Охоронець міцної статури, в темному костюмі, з навушником у вусі оцінив її поглядом.

— Буонджорно, — Ліана прокашлялася, збираючись. — Мені потрібно...

— Синьйоріна Бернарді? — перебив він.

Вона моргнула. 

— Так, але…

— На вас чекають. — Він відступив убік, жестом запрошуючи всередину.

Холод поповз по спині. Думка: "Як він знав, що я прийду?" забилась переляканим птахом. 

Марко — так значилося на бейджику — вже йшов коридором. 

Вона поспішила за ним, стискаючи ремінець сумки.

— Давно чекають? — вирвалося саме собою.

Охоронець не обернувся.

— Синьйор завжди знає, коли прийдуть гості.

"Це не відповідь. Це попередження" — зітхнула Ліана. 

Двері зачинилися за нею з тихим клацанням і холи палацу знову розгорнулися перед нею у всій своїй величі. Стіни оздоблені темним деревом, дорогі шпалери з золотими нитками, античні скульптури вздовж стін — римські, грецькі, освітлені точковими світильниками. Мармурові сходи вели нагору, широкі й вишукані. Повітря пахло старовиною, дорогими парфумами та ледь вловимим димом сигар.

Кроки охоронця по мармуру відлунювали дзвінко. Її власні були тихішими — пласкі туфлі майже не цокали, але теж відлунювали в тиші.

Вони піднялися сходами, звернули вправо коридором, де висіли портрети в золотих рамах. Чоловіки в старовинному одязі дивилися на неї строгими поглядами. "Предки Вальдані, напевно", — майнуло в голові схвильованої Ліани.

Охоронець зупинився біля масивних дверей із різьбленням сцени полювання. Ліана несвідомо пробіглася очима по делікатно вирізьбленими оленями, мисливцями та собаками. Поки вона розглядала різьбу, охоронець двічі постукав.

— Avanti, — почувся по той бік низький, знайомий Ліані голос. Охоронець відчинив двері, жестом запросив її увійти. Вона переступила поріг, і світ звузився до цієї кімнати.

Кабінет був великим, з трьома вікнами, що виходили на П'яцца делла Синьйорія. Ранкове світло лилося всередину, але важкі завіси були напівзакриті, створюючи гру світла й тіні. Книжкові полиці тяглися до стелі — юридичні фоліанти, книги з історії мистецтва, класика італійської літератури. По центру стояв масивний дубовий стіл XVI століття.

За столом сидів Лоренцо Вальдані: чорна сорочка, без краватки, верхній ґудзик розстебнутий. Руки складені перед собою. На столі — закритий ноутбук, папка з документами, кришталева склянка з недопитим віскі. Біля вікна античний бюст Марка Аврелія, імператор дивився в нікуди мудрим поглядом.

Лоренцо не змінився. Трохи більше стало сивини біля скронь, але обличчя залишалося різьбленим. Темні очі дивилися на неї без видимих емоцій, але вона відчувала вагу цього погляду.

Вони мовчали, здавалося, занадто довго. Ліана стояла біля дверей, не наважуючись зробити крок уперед, але і не в змозі відступити назад.

— Сідай, Ліано.

Вимова її імені була м'якою, майже ніжною. Це дезорієнтувало сильніше, ніж холодний тон. Вона підійшла до шкіряного крісла навпроти і сіла на краєчок. Спина пряма, руки складені на колінах, щоб приховати тремтіння. Весь вигляд контрольований, але всередині точилася буря.

Лоренцо піднявся зі свого місця, підійшов до вікна. Дивився на площу внизу, де люди гуляли, не підозрюючи про розмову, що точилася над їхніми головами.