1. Дзвінок з минулого

Телефон задзвонив о 22:47.

Ліана завмерла над черепком третього століття до нашої ери, кисть застигла в повітрі. Дзвінок розірвав тишу підвалу Музею античного мистецтва, де вона працювала вже шість годин поспіль, забувши про вечерю, про біль у спині, про все, окрім цього фрагмента давньогрецької вази.

Ще один дзвінок, різкий, наполегливий. Вона глянула на екран, і серце калатнуло боляче й гостро.

«Тато (моб.)»

Півроку мовчання. Півроку, під час якого вона майже повірила, що він назавжди зник з її життя. А тепер — дзвінок у пізній вечір понеділка.

Ліана стягнула рукавички, руки тремтіли. Вона знала — нічого доброго цей дзвінок не принесе, адже батько ніколи не телефонував просто так. Тільки коли потрапляв у біду, тільки коли йому щось було треба.

Але материнський інстинкт — такий абсурдний, коли він стосувався власного батька — змусив її натиснути зелену кнопку.

— Алло?

Голос прозвучав обережно, стримано, з відтінком холодної дистанції, який вона виробила роками.

— Ліано... — батько дихав важко, панічно, геть йому нетипово. — Ліано, я... я в біді. Серйозній біді. Не знаю, як бути...

Холод повільно поповз по хребту.

— Що сталося? Де ти?

— Я не можу сказати. — Він замовк, і вона почула, як він уривчасто ковтає повітря, ніби біжить або ховається. — Слухай... Я наробив лайна. Великого... Взяв гроші у не тих людей. Дуже не в тих!

Серце Ліани неначе провалилося вниз у живіт, залишивши в грудях порожнечу.

— Скільки? — запитала вона холодно, хоча всередині вже кричала.

Після довгої паузи батько врешті випалив:

— Три мільйони євро.

Тиша опустилася на підвал, як саван.

Ліана не дихала і не моргала, наче застигла статуя. Цифра була настільки нереальною і абсурдною, що мозок відмовлявся її обробляти. Три мільйони євро — це як цифри в підручнику з історії, такі, що не мають відношення до реального життя звичайної дівчини-реставраторки.

— Скажи, що ти жартуєш. — Вона почула власний голос, глухий і далекий. — Тату, скажи, що ти жартуєш.

— Я б хотів, Ліано. Боже, я б хотів... Але вони шукають мене... І вас із мамою. Вони знають, де ти живеш... Все знають...

Руки затремтіли так сильно, що їй довелося стиснути телефон обома долонями.

— Хто вони?

Слово вийшло надто м'яким, майже слухняним. Вона насправді не хотіла відповіді і водночас відкладала мить, коли доведеться її прийняти.

— Люди Вальдані.

Ім'я вдарило, як ляпас.

Ліана знала це прізвище. Власне, всі у Флоренції його знали. Про нього не говорили вголос, але шепотіли в темних кутках кав'ярень. Лоренцо Вальдані — людина, яка контролювала половину бізнесу Тоскани. Людина, до якої не зверталися без крайньої потреби, людина, яка ніколи не прощала боргів.

І тепер її батько заборгував йому три мільйони.

— Я хочу, щоб ти знала — мені шкода, — голос батька зламався. — За все. За те, що втягнув тебе в це. Але єдиний шанс — піти до нього особисто. Він тебе пам'ятає, Ліано, ти йому сподобалася тоді, рік тому, коли реставрувала для нього...

Згадка вдарила несподівано, відволікла і допомогла відновити дихання. 

***

Рік тому. Приватна галерея Вальдані. Статуетка Афродіти.

Ліана пам'ятала кожну деталь тієї зустрічі. Його очі — темні, майже чорні, холодні як лід, погляд, яким він дивився на неї, ніби оцінював не тільки її роботу, а й саму її. Спосіб, яким його пальці торкнулися її руки, коли він розглядав мозолі від інструментів.

«Руки майстра. Такі в наш час трапляються нечасто».

— Синьйорина Бернарді… Пунктуальність — хороша риса.

Голос був низьким, без інтонацій, але кожне слово лунало чітко і владно. Коли врешті обернувся, Ліана мимоволі відступила на крок. Перед нею був високий статний чоловік.

Темне волосся з сивими вкрапленнями біля скронь надавало йому вигляду зрілого, небезпечного хижака. Чорний костюм ідеального крою з білосніжною сорочкою розстебнутою біля горла, обличчя, різьблене, як у античної статуї: сильна щелепа, прямий ніс, високі вилиці. Але очі були темні, майже чорні; такі холодні і зосереджені, що наче заглядали в душу.

Нарешті Ліна наважилася перервати тишу:

— Добридень, синьйор Вальдані… Дякую за довіру.

— Мені сказали, ви одна з найкращих спеціалістів у Флоренції для грецької кераміки, — його кроки наближалися до дівчини.

— Я намагаюся такою бути. 

Він зупинився за крок від неї, занадто близько, відверто втручаючись в її простір.

— Намагань недостатньо, — холодно констатував він. — Мені потрібна досконалість.

Його зневажлива впевненість викликала  спалах роздратування. Вона випрямила плечі і впевнено підняла підборіддя: