Частина 1

- Познайомимось, відьмочко? – зібравши весь свій авантюризм, сміливість і креативність, випалив я. Зовсім здурів, бо підкочував до найдивнішої дівчини з якоюсь напівзів’ялою трояндочкою на очах усієї школи. Гаразд, не всієї школи, але  пацики, яким я програвся у карти, вимагали саме такої плати, тому стояли осторонь біля  кабінету історії й удавали, що їм пофіг, насправді ж зацікавлено зирили, що зробить вона на мій дикий випад. А вона, Ковальчук Аїда, дівчина з  11-В класу, спокійно, навіть з часткою цікавості, оглядала то мене, то квіточку, немов підбираючи якийсь більш-менш екзотичний вирок. Під її пильним холодним поглядом  почувався  рудим тарганом, якого от-от розчавлять. А, може, все ж згребуть у  совочок і викинуть куди подалі? В душі сподівався, що дадуть шанс дожити моє нікчемне життя.

- Вибач, хто я така? – аж мороз по спині проліз слизьким холодним полозом. А вона ж сказала це тихо і нейтрально. Який чорт мене смикнув за язика сказати «відьмочко»?

Хоча поза очі Аїду називали саме так майже всі.  І підстави були. Замкнена мовчазна заучка, що трималася осторонь від усіх, у  класі сиділа  сама за партою й нікого за кілометр не підпускала. Навіть дівчат-подружок не мала, що вже говорити про хлопця. Худа, бліда, з великими  карими очима, що іноді здавалися чорними, і  русявим довгим волоссям, Аїда бісила усіх своєю загадковістю. Булити її ніхто не смів, бо, навчені невдалими спробами, просто боялися. Посудіть самі, однокласник без клепки в голові Костік  якось сховав її шкільну сумку (безневинний жарт, як на мене), то наступного ж дня собака покусала того недоумка… за руки, між іншим. Географічка  зажала високу оцінку, і «відьмочка» не стала відмінницею, то вчителька в аварію втрапила, більше до школи не повернулася. І це не все.  Усі, хто невимушено чи то навмисне спричиняли Аїді шкоду, отримували на горіхи миттєво, іноді з похибкою в один день, не більше.  Це спочатку дивувало, потім стало лякати, ну і як результат – дівчина отримала прізвисько «відьмочка».  А їй байдуже, адже  ніколи не злилася, не сварилася, не плакала, ніяких емоцій, як Венздей із родини Адамсів – ­­­­­завжди серйозна, мовчазна  й загадкова. Але всі щохвилини задаються питанням: «А що ми зробили не так?» і чекають, коли прилетять з її боку неприємності – відплата за грішки.

 Про те, щоб з нею замутити інтрижку чи то роман ні у кого й гадки не було. Брешу, гадки були, бо все ж гарненька дівчина, але усі боялися й тримали пристойну дистанцію від гріха подалі.   І тут я з трояндочкою. Шоу ще те! Зрозуміли, як влип?  Дар мовлення втратив, боявся, що назавжди.  Язик присох до піднебіння й не міг поворухнути ним. Вона теж мовчала. Витримавши пристойну паузу, дівчина  взяла трояндочку й  майже пошепки сказала:

- Мене звати Аїда. Тебе Діма, я знаю, можеш не говорити, ти в школі відомий красунчик. Подумай, чи потрібно все це тобі. Не їм, - вона вказала поглядом на гурт хлопців, немов знала все, – а тобі.  Я маю на увазі наше знайомство. За квіточку дякую, гарна.

Чи мені привиділося, але троянда в її руках налилася кольором і зів’ялий бутон враз став свіжим. Здавалося от-от розкриється, порозгортає свої численні пелюстки й почне пахтіти, як райська квітка.  Звичайно, від передозування емоцій це все мені могло здатися, примаритися.