72

Ми стояли перед першим розломом. Простір навколо нього викривлювався, немов сам світ намагався уникнути його дотику. Арен відчував мою напругу, але мовчав. Він знав — рішення вже визріло в мені. Вузол між нами тремтів, ніби відчував, що я збираюся зробити. Мана всередині мене коливалася, попереджаючи про небезпеку, але й підтримуючи водночас. 

Я підійшла ближче до розлому, піднесла руку… і серце стислося на мить. 

— Еларіє… — Арен упіймав мій погляд. — Ти певна? 

— Це найшвидший спосіб, — відповіла я. — І єдиний, який не дозволить розлому розширитися. 

Кров роду Деярн у найчистішій формі. Вона могла закрити те, що розірвало саму тканину світу. Не відводячи погляду від темної тріщини, я провела лезом по власній долоні. Гострий біль пройшов крізь мене хвилею, але вузол миттєво відреагував — розгорівся в грудях теплим полум’ям, підхопив мою свідомість, не даючи їй похитнутися. 

Арен видихнув різко — його Мана рвонула вперед, змішуючись із моєю, обплітаючи мене захисною силою. 

— Тримайся, — прошепотів він, і я відчула, як вузол стискається міцніше, переливаючись енергією обох наших сердець. 

Кров стікала по моїх пальцях — я піднесла її до розлому. Темрява заворушилася, ніби розлом відчув смак того, що могло його знищити. Кров торкнулась тріщини, і я почула, як щось у ній… зойкнуло. Нечутно, але глибоко. Зруйнована реальність почала зцілюватися, всмоктуючи мою силу. 

Холод різко вдарив у груди — я похитнулася, коліна ослабли. Темрява хотіла мене. Тягнула. Але вузол не дозволив. Він загорівся зсередини, освітлюючи моє тіло хвилями тепла. Арен стояв позаду, утримуючи мене, його руки стали моєю опорою, його Мана вливалась у мою рану, стримуючи крововтрату, не дозволяючи темряві поглинути мою суть. 

— Не відпускай! — його голос прорізав хаос. 

Я стискала зуби, відчуваючи, як моє життя стікає в розлом, але так само я відчувала, як реальність затягується. Тріщина скорочувалась, стискаючись, ніби відштовхуючись від моєї сили. Ще мить. Ще видих. І розлом… закрився. Залишивши по собі лише легкий тремтячий шрам у просторі. 

Я опустила руку. Арен одразу схопив її своїми пальцями, пропускаючи крізь них Ману, зцілюючи рану. Вузол між нами спалахнув м’яким світлом, наче дякував нам обом за те, що ми вижили. 

— Ніколи… більше так не роби, — прошепотів він, притискаючи мою руку до свого серця. 

Вузол пульсував теплою силою, нагадуючи: поки ми разом — навіть розриви реальності не зможуть нас розірвати. 

Ми рухалися вперед, закриваючи розломи один за одним. Кожен новий тримав нас на межі сил, і вузол між нами реагував на кожен крок, на кожен подих. Мана тремтіла в нас обох, змішуючись у потік енергії, який дозволяв справлятися навіть із тим, що, здавалося, неможливо. 

Але перед останнім розломом ми зупинилися. Він був більший, старіший, ніж усі попередні, ніби сама реальність намагалася утримати його на своєму місці. І тоді я зрозуміла: якщо закрию його, Сторож теж зникне. 

Мій погляд упав на його тінь, що стояла поруч, мовчазна і спокійна. Він був нежиттю, створінням, яке існувало між світом живих і мертвих, і ніколи не завдавало шкоди. Він був єдиним, хто завжди супроводжував нас у Мертвій Зоні, хто відчував тріщини і вказував нам шлях. 

— Арен… — сказала я, відчуваючи, як вузол реагує на мій страх і сумнів. — Якщо я зроблю це… його не буде. 

Арен опустив погляд на моє обличчя, його очі повільно наповнювалися розумінням. Його рука обережно торкнулася моєї, передавши тепло і спокій. 

— Ми не можемо зупинитися, — промовив він.  

Я глибоко вдихнула, відчуваючи суміш рішучості і жалю. Серце стискалося від думки, що ми позбудемося того, хто був для нас поводирем у темряві. І все ж, світ не потребував цього розлому. Він не дав би спокою нікому, поки існував. 

Сторож лишився мовчазним, ніби відчуваючи мої сумніви. Його холодна присутність, що завжди була стриманою і невидимою, тепер здавалась чимось живим, важливим. І це робило вибір ще важчим. 

Я відчула, як вузол підсилює тепло між нами, оберігаючи нас і одночасно надаючи сил думати. Мій погляд повернувся до Сторожа, і я побачила в його формі не лише тінь — а щось більше, щось, що стало частиною нашого шляху. Я зробила паузу, збираючись із силами. Розлом попереду вимагав рішучості, але тепер у мені була не тільки рішучість — була ще й турбота, прихильність, яка робила вибір важким. 

— Готова? — прошепотів Арен, і його рука знову з’єдналася з моєю. 

Я кивнула, відчуваючи, як вузол стискається, зміцнюючи нас обох. І хоча всередині мене тремтів сум і жалоба за Сторожем, я знала: цей розлом потрібно закрити. Але його присутність, навіть нежива, залишиться в моїй пам’яті назавжди. 

Ми стояли перед останнім розломом. Повітря стиснулося, і кожен подих здався болісним. Мана у нас обох пульсувала, сповнена напруги і виснаження. Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як кров у жилах пульсує разом із магією вузла. 

Я піднесла руку, торкаючись тріщини, і відчула, як холод пожирає сили. Вузол стискався, підтримуючи мене, стримуючи слабкість, що намагалася поглинути свідомість. Арен опустив свою руку на мою, передаючи енергію і теплоту. Ми трималися разом, вузол переплітав наші серця, наші сили, і це давало змогу протистояти темряві. 

Я впускала всю свою силу і кров у розлом. Він скрипів, тремтів, неначе сама реальність намагалася утримати темряву. Потік енергії рвався крізь нас, і я відчула, як мій стан межує з непритомністю, але вузол не дозволяв здатися. Арен міцно стискав мою руку, підтримуючи тіло і дух. 

Розлом задрижав, закрутився у світлі. Потім холод і темрява різко відступили. Вся напруга, всі сили, що стояли на межі, раптово розвіялися. Ми відкрили очі і знову стояли у Мертвій Зоні. Розломів не було. Лише тиша, густе повітря і легке тремтіння енергії навколо, яке говорило про те, що світ отримав ще один шанс. 

Я присіла на землю, руки тремтіли, а вузол між нами стискався останнім теплим відлунням, перш ніж знову заспокоїтися. Арен сів поруч, не відводячи погляду, і ми мовчки ділилися полегшенням.